Ексклюзиви
Вівторок, 20 травня 2014 10:01

Нас східняки ненавидять ще більше, ніж Януковича. Для них ми зовсім з іншого світу
2

Ігор ЛУБ’ЯНОВ, журналіст
”Майдан став неприйнятним для мільйонів наших земляків”, – вважає журналіст Ігор Луб’янов. З ним погоджується художник Володимир Казаневський

Що нам робити зі Сходом

Україна програла кримський конфлікт від самого його початку. Програла – не через революцію в Києві, не через слабкість нової влади чи війська. І навіть не через "Правий сектор", яким лякають дорослих і дітей у Росії. Поразка стала наслідком 20 років нашої політики, а радше неполітики у Криму. Тепер – аби не забрали схід і південь країни, які ще наші, хоч і зовсім трошки. Що нам варто робити там і чи маємо ще час на виправлення ситуації?

Здавна повелося: полководці планують війну, коли мають потрійну перевагу в силі. Інакше – як бути впевненим у перемозі? І навіщо тоді починати?

За два останні століття українці кілька разів "ходили на війну", не маючи переваги. Навіть – перебуваючи в меншості. Це й спричинило наші болючі поразки й гіркі розчарування. Осторонь стоять помаранчева революція 2004 року і здобуття – чи скоріше відновлення – незалежності 1991-го.

Проте ні незалежність України, ні помаранчева революція не мали суттєвого ідеологічного підтексту. Тож і не викликали запеклого спротиву великої частини суспільства. Натомість Майдан – із бажанням назавжди обрати Європу, відмовитись від інтеграції з Росією – став неприйнятним для мільйонів наших земляків. Вималювалося сильне коло опору – від донецьких, тітушок до російських гастролерів, кримської "самооборони" та цілих областей, де в нашій боротьбі вбачають фашизм. Навіть за символ обирають собі георгіївську стрічку. Бо для них це символ "великої перемоги над фашизмом". У східних областях ще й вішають російські триколори на облрадах та б'ють українців бітами.

2004-го значно більше російськомовних і навіть російськоорієнтованих підтримали нас. Бо сприймали помаранчеву революцію скоріше як соціальний, а не світоглядний протест. Зараз лінія між україномовними та російськомовними значно сильніша. Тектонічна. І ми досі не маємо переваги.

Українці – я називаю так свідомих і переконаних, бо по той бік люди теж себе вважають "украінцамі", – звикли зневажливо махати рукою на схід і південь країни. Мовляв, забиті, тітушки – ну, що з них візьмеш? Їм теж набрид Янукович і його банда. Вони теж до нас приєднаються, просто зараз затуркані й усього бояться. Але колись цей час настане.

Однак не варто недооцінювати ідеологічність східняків. Так, їх дістав Янукович, вони його боялись і здебільшого ненавиділи. Але нас вони ненавидять ще більше. Для них ми зовсім з іншого світу. Таких дуже багато. Це той "русский мир", за який так дбають наші східні сусіди. І ці люди не зміняться внаслідок демократичних чи культурних процесів. Україна, криво й косо, але намагається їх запроваджувати від 1991 року. І що – тепер Донецьк чи Харків більш українські? Навіть не кажу про Сімферополь, і навіть не думаю про Севастополь.

Тому росіяни й вимагають федералізації України. Бо вони цю інакшість розуміють. І розуміють, що у західних і центральних областях їм уже нічого не світить. А от східні й південні регіони хочуть законсервувати. Українці ж цієї різниці часто не бачать. Ховають її за фразами "там – такі самі люди", "усі мають ті самі проблеми", "усі живуть однаково погано". Якщо це справді так, чому вони інакше погано живуть? Чому Путіна люблять навіть більше, ніж любили свого Януковича, а Україну вважають тимчасовим непорозумінням? Чому виходять із плакатами зі Сталіним та гаслами "упразднить украинский за ненадоб­ностью"? Їм за це платять? Ну, платять. Але ви пішли б із такими плакатами?

Друга омана, яка нас переслідує, що вся країна охоплена революційним екстазом. Враження: ще зовсім трохи, і нова влада переможе. Тим більше, що основне завдання революція виконала – Янукович утік. Так, він ще десь виступає з Ростова-на-Дону, дає короткі прес-конференції, росіяни вважають його легітимним, але далі балачок справа не піде. Проте, якщо величезна країна з атомною зброєю не визнає теперішньої української влади – це серйозно. Не визнають її часто навіть у Києві – само­оборона досі мітингує біля самої Верховної Ради.

А на схід від Києва починається просто неоране поле. Там про Майдан знають одне: кілька тисяч бойовиків із Галичини хочуть відродити в Україні нацизм, водночас запровадити гомосексуалізм, бо їм платить Європа, і стріляти за російську мову на вулицях. Мовляв, коли їх уже розженуть? Так думає половина населення країни.

Отже переваги 3:1 ми не маємо й близько. І не знаємо, що робити з цими людьми. Тягнибок закликає піти маршем на схід. Ярош – на Крим. Це спричинить нові бійки та кровопролиття.

Федералізувати країну? Не можемо робити цього, бо ще не провели унітаризації. Український простір сьогодні сягає Сумщини на північному сході та Кіровограда на півдні. Решта країни досі перебуває в підвішеному стані. Все, що нагадує там про Україну, – жовто-блакитні прапори на будівлях органів влади. Ситуація патова. І вона погіршується, бо тепер людям видають біти й нацьковують на "фашистів".

Схід може стати раковою пухлиною для України. Щоб цього уникнути, варто розпочати колонізацію. Або реколонізацію – адже всі ці терени були наші. І там по селах і містечках здебільшого живуть наші люди. За рахунок таких у 1990-х та 2000-х ми відвоювали Центр.

На Сході України російськомовні у великих містах формують інформаційний простір. Володіють величезними статками і основними підприємствами. Вимити їх так просто не вдасться.

Та ми це вже проходили. І у Львові, і в Києві. Знадобились десятки, а то й сотні років, щоб групка свідомих українців колонізувала цілі області. Останні 20 років ми бачимо це в Києві. Потрібно починати й на сході країни.

По-перше, ставку треба робити на містечка і села. Вони здебільшого байдужі до російськості. Якщо до будинку культури у Слов'янську чи Старобільську приїде Руслана або "Океан Ельзи", тамтешні мешканці навіть і не подумають пов'язувати це з політикою.

У великих містах варто створювати рухи проти місцевої влади, за зняття конкретних чиновників. Протест має бути насамперед соціальний і не пов'язаний із революцією в Києві. Євромайдан та українські партії не здатні дістати там серйозної підтримки. Як завжди, потрібно починати мало не з таємних товариств. Створювати громадський рух на обласному чи міському рівні, без прив'язки до УДАРу або "Батьківщини" в Києві. Навіть тітушкам важко протистояти людям у Донецьку, які триматимуть плакати про корупційну діяльність місцевих депутатів, мерів, облради тощо. І вимагатимуть їх перевиборів. А на виборах створять партію, скажімо, "Справедливий Донбас".

Вона мала б дослідити історію краю, познаходити його історичні постаті – від половців і русинів аж до Стуса або Дзюби. Потроху їх популяризувати – саме як донеччан. Тобто розвивати місцевий патріотизм, який ніби випадково збігається з українським. Водночас змінювати соціальну структуру районних центрів, створювати там пільгові умови для малих підприємств і відновлювати їх значущість. Зрештою, Маріуполь, Слов'янськ чи Бахмут (Артемівськ) мають історію незрівнянно довшу й цікавішу, ніж Донецьк. Саме там і варто поширювати українську культуру й освіту. Не битися в Донецьку за те, щоб російський за своєю суттю університет назвати іменем Василя Стуса, а відкрити український університет у Бахмуті й щедро його профінансувати.

Новому поколінню східняків варто показувати історичну альтернативу, налаштувати на іншу хвилю – це завдання громадських організацій. Адже для таких речей не потрібна влада. Подібний розрив шаблону вже здійснили в столиці. У старших киян менталітет побудовано на імперському та радянському місті, а в нових – на князівському й могилянському.

Так само й донеччан варто виховувати не на Артемі й Стаханові, а на Кальміуській паланці та донецьких гайдамаках. Юрій Клен, наш видатний поет німецького походження, в "Попелі імперій" пояснює важливість позитивного міфу та колонізації простору:

Предків не маєш? – Тож будь тепер сам собі предок.

Люди забули леґенди? – Нову їм створи.

Втратили віру? – Кресли на скрижалях їм Кредо.

Щезли герої? – Меча тоді в руки бери.

Місто згоріло? – Споруджуй же заново мури.

В кожній пригоді яви себе як Мономах.

Згинув варяг, але сам будь варягом, будь Рюрик,

що відкриває ніким ще не ходжений шлях.

Ось цими "Рюриками", "варягами" нам і треба бути на Сході України.

Таким чином, за 50–60 років Україна зможе забезпечити щонайменше нейтральність південних і східних регіонів у геополітичних та історичних питаннях. Одеса й Донбас – наші, їх просто треба повернути. І тоді українці матимуть 5:1 – і не боятимуться сутичок із будь-яким ворогом.

Зараз ви читаєте новину «Нас східняки ненавидять ще більше, ніж Януковича. Для них ми зовсім з іншого світу». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 4961
Голосування Чому президент Зеленський погодився на "формулу Штайнмаєра"?
  • Хоче швидких перемог для себе і не розуміє наслідків для країни
  • Робить це через тиск європейських партнерів
  • Піддався Росії
  • Це зрада і немає, чого обговорювати
  • Ще не все пропало, ситуацію можна виправити
  • Ваш варіант у коментарях
Переглянути
Погода