Нам доведеться воювати самим

ДОКИ РОСІЯ "БИКУЄ", УКРАЇНСЬКА ВЛАДА БОРЕТЬСЯ ЗА РЕЙТИНГИ

Росія стягує війська до кордону України. Весь світ висловлює занепокоєння на найвищих рівнях. На московську провокацію реагують по-різному, але так, що навіть у геть аполітичного громадянина не залишається сумнівів: щось-таки відбувається. Країни висилають дипломатів, експерти говорять про холодну війну й готовність РФ опустити залізну завісу.

А що ж Україна? 16 квітня Володимир Зеленський провів у Парижі переговори з французьким президентом Еммануелем Макроном та німецькою канцлеркою Анґелою Меркель. Розмова точилася навколо чергових "креативних" шляхів виконання Мінських домовленостей, хоча під загрозою весь українсько-російський кордон. Саме час розширювати рамку й обговорювати реальні загрози.

 

Деякі експерти звернули увагу, що після переговорів у Парижі не було спільної пресконференції лідерів. Перед журналістами український президент наодинці звітував про ситуацію на Донбасі, перспективи отримання Плану дій щодо членства в НАТО. В перекладі з дипломатичної мови це означає: не знайшли порозуміння.

Сценаріїв ескалації російської агресії на сьогодні є три: наступ з окупованих територій Донбасу та "відновлення територіальної цілісності ДНР і ЛНР"; наступ із Криму та спроба захоплення шлюзів Північно-Кримського каналу; широкомасштабний наступ по всій території російсько-українського кордону. Останній мало хто наважується обговорювати публічно. Бо, якщо перший ще можна якось видати за дії "повсталих шахтарів і комбайнерів", то спроба розпочати бойові дії безпосередньо з підконтрольної РФ території означатиме, що Путін перейшов від гібридної тактики до неприкритої війни, на яку не зможуть закривати очі навіть його "друзі" в Євросоюзі та США.

Теоретично Кремлю невигідна відмова від ролі посередника, на яку він сам себе призначив, наполягаючи на громадянському характері війни в Україні. Але, враховуючи міру неадекватності російського військово-політичного керівництва, можливо все. Тож основне запитання, що простежується в кожній заяві з Парижа, Берліна, Брюсселя та Вашингтона: чи наважиться Путін на пряме вторгнення в Україну? Якщо так, то що має робити світ? Адже неспроможність завадити цьому означатиме остаточну перемогу права сили над силою міжнародного права. Здається, саме заради такої західної розгуб­леності Кремль і розпочав свою демонстрацію на українських кордонах.

З того, що вже маємо. США заявили, що не допустять агресії проти України, а якщо Росія піде в наступ, то вона "заплатить". 13 квітня відбулася телефонна розмова між президентами РФ та США, під час якої Джо Байден запропонував Володимиру Путіну зустріч. Одразу ж після цього запровадили новий пакет американських санкцій. Про те, що Євросоюз слідом за США міг би заборонити своїм банкам купувати російські держоблігації, пише у Frankfurter Allgemeine Zeitung брюссельський журналіст Томас Гучкер. "Обмеження Росією доступу до Азовського моря – достатня підстава для нового раунду санкцій. Але країнам – членам ЄС слід подумати і про подальші кроки, які торкнуться Москви фінансово", – наголошує він, натякаючи на санкції проти держборгу РФ. Навіть промова Меркель про важливість для Німеччини "Північного потоку-2" на цьому тлі є, скоріше, закликом до Путіна одуматися й не псувати на фініші перспективи спільного енергетичного проєкту, який і так на ладан дихає.

Захід дає зрозуміти, що готовий розглядати посилення економічного тиску на Кремль. Але щодо військово-технічної допомоги Україні все складно. Нам доведеться воювати самотужки. І тут від української влади залежить багато. Поки що офіційний Київ не поспішає мобілізувати суспільство. Досі не прийняли закону про територіальну оборону. У відеозверненні Володимир Зеленський навіть примудрився звинуватити українську опозицію в бажанні війни, "на якій будуть гинути наші, а не їхні діти". В той момент, коли Україна має показати єдність у прагненні захищатися від російської агресії, президент виносить на загал політичні чвари, посилюючи розкол. Для чого він повторює тези російської пропаганди, що це Україна планує наступ?

 

У цій відеопромові був ще один геополітичний ляп – пропозиція Путіну зустрітися в будь-якій точці Донбасу, "там, де війна". Напевно, президент Зеленський намагався на щось натякнути, але вийшло якось не дуже. Відповідь на звернення Володимира Зеленського дав заступник голови комітету Ради федерацій Володимир Джабаров, який стверджує, що Росія не вважає Донбас українським. І справа навіть не в тому, що низький статус спікера є образою. Навіть якби зустріч президентів України та Росії відбулася, потрапити на окуповану територію глава Української держави зміг би винятково під гарантії безпеки від лідера країни-окупанта. Такі речі настільки непри­йнятні та згубні для репутації України, що про них гидко навіть думати. Схоже, президент Зеленський так і не позбувся звички використовувати фантазійні метафори для посилення сценічного ефекту.

Усі намагаються отримати дивіденди. Меркель – доштовхати до фінішу "Північний потік-2", виставляючи його чи не єдиним, що може змусити Путіна піти на деескалацію. Макрон розмірковує про "нові червоні лінії", які потрібно рішучіше накреслити замість тих, які Кремль безкарно перетнув. Байден намагається повернути Сполученим Штатам статус країни – гаранта миру. Росія про всяк випадок "бикує". У щорічному зверненні до Федеральних зборів Путін озвучив погрози світу в разі переходу за червоні лінії, які він визначатиме в кожному випадку окремо. Іншими словами: "Бійтеся!" – наголошують у Кремлі, одночасно запевняючи у своїй миролюбності. Китай вичікує, поки в результаті російського геополітичного суїциду Далекий Схід сам упаде до його рук. Навіть російська опозиція сподівається, що посилення агресії проти України стане кінцем путінського режиму. В такій ситуації для української влади боротися з патріотами заради отримання примарних електоральних бонусів – не найкраща стратегія.

×