Життя – це отримання досвіду. У дитинстві була гра: розкладали кубики і переставляли фішки. Тут треба перечекати, бо вовк, там – утекти назад, бо ведмідь, далі по веселці можеш перебігти на кілька кроків уперед. Дуже схоже на життя. Треба пройти різні перешкоди.
Один випадок навчив не боятися. Поверталася увечері з університету. Був листопад. На вулиці Руставелі на мене напав чоловік, вирвав сумку, погрожував. У сумці нічого цінного – крім мобільного і лекцій з механіки. Син із хлопцями пішли шукати того нападника. А я – до Стрийського базару. Бачу: мій амбал продає мобільний. Я до нього: "Ану віддавай, я лекції завтра маю читати". Він: "Сумку віддам, а за мобільний дай хоч 20 гривень". Я не мала із собою. Пішли з ним до мого дому. Дорогою взяла його під руку, почала розпитувати. Казав, що не має чим годувати дитину. Набрехав, очевидно. Але гроші за телефон йому дала.
Людина може боятися довго, але у певний момент робиться сміливою.
Не буває людей однозначно поганих. Кожен має світлий бік.
Дивне є тут і зараз. Треба тільки озирнутися. А люди притискають до вуха того маленького паскудника, мобільний телефон, і думають, що крокують у ногу з часом. Насправді не знають, що таке час і куди йдуть. Пролітають повз те, що для них – найкраще.
Торік в Іспанії зайшла в Музей Пікассо. У куточку висить маленька картина "Погляд крізь пасаж". Намальований віадук, потім – аркоподібний тунель, яким іде ґрунтова дорога, і вдалині видно два будиночки. Ліворуч – з ядучо-червоними дверима, праворуч – з блідо-голубими. Це людський вибір. Підеш у червоні двері – спокій утратиш. Підеш праворуч – від нудьги помреш. Помічаю перед віадуком кутик багатого будинку і двері з золотою ручкою. Людині не треба робити вибір між поганим і гіршим, якщо помітить ці двері. За ними є все – щастя, добробут. Якщо доводиться робити вибір, значить, людина пропустила шанс.
Без тих, хто робить підлості, не було б нашого зростання.
Знаків навколо багато. Наприклад, люди в черзі про щось балакають. Слухайте, вони говорять для вас.
Найкращий рецепт щось зробити – спробувати.
Коли починаєш хитрувати в деталях, потім це повертається значно більшими втратами. А станеш переможцем у малому – виграватимеш у всьому.
Кілька років тому мала на роботі неприємну ситуацію – не хотіли підписати один документ. Я дуже переймалася. Почала аналізувати, коли повелася так само, що через мене інша людина була розгублена. Згадала. Наступного дня документ підписали.
Любов'ю часто називають енергетичне прилипання, збудження, яке потім зникає. Страждаєш, за деякий час знову зустрічаєш цю людину і не розумієш, чому страждав. Справжня любов – це справедливість, істина. Тоді енергетичне прилипання трансформується у взаємообмін.
Жіночність – це пасивність. Думаю, я трохи втратила її.
Коли питають, чи пишу жіночі романи, кажу: "Анна Кареніна" – це жіночий роман?" Чому, якщо чоловік пише про жінку, – це для всіх, а якщо жінка пише про всіх – це жіночий роман?
У нашій квартирі живе привид. Він – адвокат. Звуть Славко. Мама й невістка його бачили. Невістка на кухні готує, каже: "Стоїть у твідовому костюмі, з вусиками й борідкою". Я його не бачу, спілкуюся інтуїтивно. Якщо воду поставила гріти й забула – він постукає. Ми живемо в старому австрійському будинку. Славко розповідає, що купив це помешкання, його обдурили, він дістав інфаркт і помер у 1930 роках. Приходжу додому – вітаюся з ним, іду – прощаюся. Бо ображатиметься. Він інтелігентний, але здатен вколоти, часом каже: "Ти така дурна, що світ не бачив". Може холодильник уночі відкрити, світло включити в коридорі.
Чому Бог наділив нас різними мовами? У різних країнах земля має свої вібрації. Кожному народові давалася мова, яка гармонійно накладалася на коливання землі. Якщо говорити рідною мовою на своїй землі – утворюється резонанс. І справа йде на розквіт.
Бажання стати відомою – це прагнення, щоб мою роботу визнали. Підтвердження того, що ти робиш правильно. Але це палиця з двома кінцями. Доки творила імпульсивно, не думаючи про реакцію, була вільніша. А то озираєшся весь час: що скаже критик, як сприйме читач? Зрештою, яка різниця, хто що скаже?
Світ справедливий.
Коли ображають – розумію: потрібно змінити себе.
Пляцки не печу, а купую. Вареники роблю двічі на рік – на Різдво і на Йордан.
Я на своїх синів тиснула. Обидва отримали червоні дипломи. Люди, які викладають в університеті, чомусь вважають, що їхні діти повинні закінчити аспірантуру. І я не виняток. Змусила старшого сина вступити. А потім сказала: "Ти – вільний. Як хочеш, так і роби". Він покинув аспірантуру і був неймовірно вдячний. Мені теж полегшало. Людина повинна жити своїм життям. Надмірна любов душить.
Коли дитина вперта – це реакція на тиск батьків.
Надмірно все аналізую. І це погано.
Якщо когось образила – прошу вибачення. І тоді вже проблема іншої людини, коли вона мене не пробачає.
Не повертаю стосунків. Якщо вони припиняються – значить, їхній час минув.
Вийшла заміж у 18 років. І донині. Знала, що це – моє. Одружилися за півроку після знайомства.
Чим старша, тим ліпше почуваюся. Вважаю, що найкращий вік – це старість, якщо людина добре прожила попередні роки. Я не хотіла би стати молодшою ні на півроку.
1 
70
Коментарі