На патріотизмі без лібералізму можна побудувати лише авторитаризм. А лібералізм без патріотизму – кінець незалежності. Поки що політики з двох таборів бояться, що простягнуть руку іншому виборцю і втратять свого. Та злука лібералів і патріотів відбудеться, – каже філософ Олексій Панич

Наступ нового авторитаризму – загроза сучасного світу й України. Про це йдеться у Декларації ліберально-патріотичної єдності, одним з авторів якої ви є. Її днями підписали громадські активісти, політики, інтелектуали, митці. Що підштовхнуло до цього?

– Ми опинилися в напівкільці авторитарних режимів Росії, Туреччини, Білорусі. Тенденції до авторитаризму спостерігаємо в Польщі й Угорщині. Це створює проблеми для зовнішньополітичних маневрів. Доводиться поступатися авторитаризмам або домовлятися з ними. Виникає спокуса і самим створити для захисту таку конструкцію. Як у п'єсі Євгена Шварца: "Єдиний спосіб захиститися від дракона – завести власного".

Поки що маємо слабкий авторитаризм. Усе вирішується в Офісі президента. Колишній генпрокурор Руслан Рябошапка казав, що Володимир Зеленський звільнив усіх, хто наважувався йому говорити "ні". Немає балансу думок, і це спонукає до авторитарних рішень.

Наприклад, є державний і приватний проєкти меморіального комплексу в Бабиному Яру. Другий із них фінансує російський бізнес. Офіс президента суто авторитарно вирішує підтримати саме цей, бо за ним великі гроші. Не слухає звернень громадськості. Не відповідає на запити, що буде з державним проєктом. Підписують меморандум із керівниками приватної ініціативи, але відмовляють у зустрічі з цього питання Групі Першого грудня (об'єднання інтелектуалів. – Країна). Мовляв, через карантин.

Є застороги щодо історичного наративу та концепції приватного меморіалу. Росії на руку, щоб якомога більше йшлося про німецький авторитаризм і менше про радянський. Нинішня влада готова жертвувати українською національною пам'яттю заради політичних ігор.

Якого ефекту чи результатів очікуєте від декларації?

– Досі ніхто не висловлював такого комплексу ідей. Були ліберальні та патріотичні окремо. Розбудовуючи національну патріотичну державу, потрібно спиратись і на любов до батьківщини, і на лібералізм.

Ми спершу розраховували, що політсили з ліберального та патріотичного спрямування пристануть на неї. Вони звернули увагу, але до публічної підтримки цих ідей політсилами не дійшло. Вони бояться, що простягнуть руку іншому виборцю і втратять свого. Але злука лібералів і патріотів обов'язково відбудеться. Бо на одному патріотизмі можна побудувати лише патріотичний авторитаризм. Перше поступово вивітриться, а друге залишиться. Неліберальна демократія з авторитарним нахилом, як в Угорщині. А лібералізм без патріотизму – кінець незалежності. Сприятиме перетворенню України на колоніальний додаток Росії. Або міжнародного капіталу. Політичний центр має обстоювати національні інтереси жителів саме цієї нації і території, залучаючи міжнародні гроші.

 

Керівництво країни декларує свою ідеологію як україноцентризм. Які його цінності?

– "Слуга народу" – це Ноїв ковчег, де "усякої тварі по парі". Кілька з патріотичного табору, кілька – з антимайдану. Спробували поєднати патріотів із русофілами. Дубінського, який просував фейки проти Майдану, і тих, хто виборював національну гідність. Когось узяли з вулиці, когось – від олігархів. Були партією без обличчя. Деякий час це працювало на ентузіазмі. Прийняли реформи Нафтогазу та ринку землі. Але забуксували. Дедалі більше людей розбігаються за групами інтересів. Ідеологи "Слуги" вагалися між соціалізмом і лібертаріанством, але більшість тягне до першого.

Парадокс України в тому, що, хоч би яку політичну ідеологію взяли, більшість завжди буде проти. Цікаво спостерігати, з приводу чого сперечаються у США. Ще цікавіше – про що не сперечаються. Я стажувався у Штатах за програмою Junior Faculty Development Program. Запитав у її менеджера, що буде, коли зміниться влада? Виявилося, що програма має "біпартійну" підтримку: нею пишаються і республіканці, і демократи. Тобто тут є політичний консенсус. Британців розколов Brexit, натомість з приводу обмеження в'їзду мігрантів вони не сперечаються. В Україні ж майже немає тем, за якими є політичний консенсус.

Україноцентризм – це формування політичної нації з тих людей, які зараз є в країні. Нація на початку становлення. На виборах схід чи захід перемагали, лише коли до них доєднувався центр. "Слуга народу" розпочала інший тип політичної гри. Видавалася центристською. Не мала ні західного, ні східного спрямування, бо була без обличчя. Справді об'єднала українців. Але ця ідея вичерпує себе. Всередині партії нема підтримки центристської ідеології. А національна свідомість формується повільно. Як в анекдоті про газон, який потрібно ретельно скошувати щодня впродовж 300 років, щоб він став взірцевим англійським газоном.

Володимира Зеленського можна назвати патріотом і лібералом?

– Не знаю. Не бачу в президента політичного обличчя. Він не ідеолог і не професійний політик. Легко сказати, яка політична та економічна програма в Бориса Джонсона чи Дональда Трампа. Але не у Володимира Зеленського.

Коли в суспільстві розбрат, це може спрацювати, як на минулих виборах. На кожного, хто підтримував Порошенка, знайшлося п'ять опонентів, які були проти. І якби Порошенкові була лише альтернатива із визначеною політичною й економічною стратегією, можливо, Петро Олексійович переміг би вдруге. Та йому протистояла людина без політичного обличчя. Зібрала навколо себе всіх, хто був проти. Активістів, які вважали боротьбу з корупцією повільною. Російськомовних сходу і півдня, яким не подобалося, що Інститут національної пам'яті занадто завзято просував ідеологію національного відродження. Це викликало опір і виключило з націотворення частину населення. У нашій Декларації сказано, що потрібен лібералізм, щоб толерувати інакшість. У тому числі – культурну. Водночас знаходити формули, щоб українська нація почувалася об'єднаною.

За Зеленського згладили гострі кути. Теперішній керівник УІНП Антон Дробович не згорнув курсу на відновлення національної пам'яті, але його політика гнучкіша. Президент обіцяв чути всіх. Спершу так і робив. Його перший уряд прийняв кардинальні реформи. Не було корупції у вищому керівництві. А за пів року сформували новий Кабмін за квотою олігархів. Спостерігаємо згортання реформ. Наприклад, медичної. Була спроба демонтажу децентралізації. Влітку мери відкрито бунтували проти центральної влади. Ці протести загасили, бо центр чутливий до масових проявів невдоволення. Заміряють температуру суспільства постійними соціологічними дослідженнями. Результатів не озвучують. Коли на кілька відсотків падає рейтинг президента, реагують. Зовсім не зважають, коли протестують сотні інтелектуалів.

Націєтворення ускладнилося ручним управлінням державою. Воно спирається на рейтинги та вимоги олігархів. Не прораховує національного інтересу.

Чого Зеленський навчився за півтора року?

– Зрозумів, що все набагато складніше, ніж здавалося. Оглядач Михайло Дубінянський влучно назвав його Віктором Андрійовичем Зеленським. Як і Ющенко, поставив головувати в Офісі людину, яка перебрала більшість його обов'язків. Довірив Андрієві Єрмаку тягнути все, аби рейтинг не дуже падав. З цим можна керувати, але не вийти на другий термін.

Чи є загроза зійти зі шляху євроінтеграції?

– Ми на роздоріжжі між центрами цивілізаційного тяжіння – Євросоюзом і Росією. З війною отримали нові умови формування політичної нації – без електорату з частини Донбасу і Криму. Післямайданна влада пришвидшила українотворчі процеси. Але не можна одночасно всім щось вкрутити в мізки, щоб думали в унісон. Не так давно в нас сформувався окремий від РФ інформаційний простір. Перші десятиліття незалежності ми жили у спільному.

Зеленський послідовно наголошує на продовженні євроінтеграції. На саміті у Брюсселі 6 жовтня йшлося про перегляд Угоди про асоціацію в бік швидшої інтеграції. Не бачу нічого, що могло б звернути Україну з цього шляху з теперішнім населенням. Ми намацали принаймні одне, з чим не сперечаємось. Основа національного консенсусу потроху вибудовується.

Лише п'ята колона, "Опозиційна платформа – За життя", обстоює повернення під дах Російської імперії, яка історично добігає кінця. Щодо решти політсил можна критикувати окремі рішення, але не загальний курс.

Коли стався розкол демократичних сил в Україні?

– Наша сила в тому, наскільки будемо єдиною громадою. Коли у Львові зможемо виходити за права робітників Донбасу і навпаки. Українським промисловим групам невигідне сильне громадянське суспільство. Бо вимагатиме збереження екології, скажімо. Заходу теж таке не потрібно. Та ж Угорщина використовує Закарпаття як ресурс для своєї економіки. А сильний український рух активніше просуватиме там українські інтереси. Це вигідно лише українцям. Стимул до об'єднання дала війна. Але невелика громада усвідомила себе нацією. Ця справа – на покоління. Українці зможуть пробитись у світі, коли визріє відчуття, що ми в одному човні.

Децентралізація може змінити країну?

– Щоб людина почувалася громадянином, їй має бути насамперед комфортно у своєму середовищі. Якщо територія не стане зручнішою для життя, у нас не буде сильної нації. Люди виїжджатимуть за кордон. Робити комфортнішим спільний простір може тільки місцева влада. Вона краще знає, яку дорогу треба ремонтувати і де відкривати амбулаторію.

Посилення місцевої влади вписується і в Декларацію ліберально-патріотичної єдності. Щоб люди ставали патріотами своєї держави, повинні мати достатньо свобод. У кожного окремо й у всякої територіальної громади. Я нещодавно читав статтю, що стратегією розвитку освіти має бути посилення людського капіталу, і одразу подумав: невже в Україні не вистачає кваліфікованих фахівців? Але останні десятиліття ми були донорами світових інтелектуальних процесів, експортували мізки за кордон. Дисбаланс не в тому, що в Україні низький людський капітал, а в тому, що наш людський капітал вище за наш соціальний капітал. Тобто немає умов, щоб ці люди ефективно об'єднувалися і створювали колективи, в яких зможуть працювати. Інвестиції в посилення місцевого самоврядування є вкладом у соціальний капітал. Так міцнішає нація. Це самоврядування в науці, освіті, культурі, в малому і середньому бізнесі. Наскільки держава це підтримуватиме, настільки лібералізація поєднуватиметься з патріотизмом.

Однією з найбільших загроз у Декларації назвали поширення в Україні кремлівської антиукраїнської та антизахідної пропаганди. Як протистояти?

– Кремлю сприяє частина "генералів" української економіки, чиї інтереси зав'язані на Росії. Дехто, як-от Андрій Єрмак, хочуть із Кремлем торгуватися політично. Пасують у бік Московської церкви та медведчуківських телеканалів. У Національній раді з телебачення і радіомовлення зараз більшість становлять люди, історично пов'язані з "1+1". Їхня позиція збігається з поглядами "Слуги народу". Ця партія нібито центристська, а з двох боків – "радикальні" ОПЗЖ і "ЄС". Вочевидь, мають таке завдання – потроху наїжджають на канали, близькі до Порошенка, – "Прямий", "Еспресо", та близькі до Медведчука – "112", NewsOne. Але не чіпають групи Коломойського. А в Ігоря Валерійовича свої ігри з Москвою.

За таких умов системного протистояння російській пропаганді нема і не буде. Українська громада може хіба виходити на вуличні акції протесту. Але цього замало для протидії.

Світ усвідомлює російську загрозу?

– Від 2015 року світ почав серйозно ставитися до дезінтеграції РФ. Тоді пішла хвиля публікацій в аналітичній пресі. Розглядали найстрашніший сценарій. Росія – другий у світі арсенал ядерної зброї. Невідомо, яка є ще хімічна й бактеріологічна. Хто гарантує, що це не потрапить у руки терористів із Близького Сходу через Іран, якщо РФ почне розпадатися? Світ усвідомлює загрози нинішньої Росії, але зважує на загрози у сценаріях її розвалу. Водночас західні виборці вимагають компромісів.

Але Москва замість стратегії win-win (перемога для всіх. – Країна) нав'язує світові lose-lose (поразка для всіх. – Країна). Путін вважає, що росіяни терплячіші до втрат, ніж жителі західних країн. Тоді Росія виграє, бо завдає ворогам більше шкоди, ніж вони їй. У РФ система управління проста, як граблі. Доки Путін сидить, вона міцна. Західні лідери домовляються з ним, бо не відомо, що на них чекає після нього.

Чому у світі ширяться антидемократичні тенденції?

– Демократія – складний механізм. Їй важче реагувати на виклики, що потребують швидкої відповіді. Авторитаризм на короткій дистанції може бути ефективніший, як сильні ліки. Іноді необхідно прийняти величезну дозу антибіотика, але потім довго долатимете наслідки цього лікування.

Антидемократичні тенденції виникають, коли західні політики хочуть знайти спільну мову з Кремлем. Мусять грати в миролюбність для свого виборця. Навіть коли розуміють, що нема сенсу. Тоді в демократії розчаровуються, бо в таких ситуаціях вона не забезпечує швидкого та ефективного результату.

Що таке українська мрія?

– Скептично ставлюся до закликів сформувати "українську національну ідею". Це витвір XIX століття – коли для створення нації треба було всіх запалити одною ідеєю. Це не працює сьогодні. Усім не встановити єдиної прошивки чи ґноту, який потім можна запалити українською національною ідеєю. Це погляд у минуле.

Українська мрія в тому, щоб жити майбутнім, а не колишнім. Це те, чого нам бракує для об'єднання. Спільним дахом для нас може бути радше спільне майбутнє, ніж минуле, яке в сьогоднішніх українців точно не є спільним. Ідеї про спільні перспективи мають однаково розчути поблизу Луганська, в Ужгороді, на адміністративному кордоні з Кримом, в Одесі. Це ще й питання національної зрілості. Немає одного рішення для 40-мільйонної країни. Принаймні зараз. Маємо зжитися з наявними векторами – і воно народиться. Євроінтеграція вже є першим вектором. Строкатій Україні треба шукати місце у строкатій Європі.

×