Потрібна декомунізація на глибинному рівні, – каже голова Українського інституту національної пам'яті Антон ДРОБОВИЧ

На якому етапі створення меморіалу Героям Небесної сотні і Національного музею Революції гідності через шість років після подій?

– Щодо меморіалу відбувся конкурс. Обрали архітекторів, які його проєктуватимуть. Є кошторис, закупили будівельні матеріали. Але Генпрокуратура наклала арешт на землю на алеї Небесної сотні. Не зможемо почати будівництво, поки не завершать слідчі дії у справі злочинів проти Майдану. Правоохоронці говорять, цього не станеться в осяжній перспективі. Ускладнює ситуацію те, що змінилася підслідність справ. Тепер ними займається Державне бюро розслідувань.

З музеєм інша ситуація. Провели конкурс, заплатили німецькій компанії-переможцю аванс. Домовляємося, хто буде генеральним проєктувальником. Це тривала процедура. На територію, де планували зводити музей Революції гідності, теж наклали арешт. Це було необов'язково – там не мали проводити слідчих дій. Генпрокуратура вирішила інакше.

 

У новорічній промові Володимир Зеленський сказав, що не важливо, як названо вулицю, коли вона освітлена й заасфальтована. Погоджуєтесь?

– Не думаю, що президент мав на увазі те, що обурило українців. Я зчитав у його словах, що важлива не тільки на­зва вулиці, а й асфальт та освітлення. Ми часто акцентуємо на символічних речах. І не робимо нічого на практиці. Думаю, Зеленський говорив про це.

Добре, що піднялася дискусія. Суспільство має обговорювати декомунізацію.

Як оцінюєте декомунізацію попередніх років? Що плануєте змінити?

– Вона була успішною. Торкнулася переважно публічного простору. Це треба було зробити ще у 1990-х. Тому попередній керівник Інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович і його команда працювали з такою пристрастю. Надолужували втрачений час. Основне зробили. Але хочеться, щоб процес передбачав більше громадських консультацій, дискусій.

У березні буде семінар із креативної декомунізації у Каховці. Що має вирішити?

– У цьому місті на Херсонщині стоїть "Легендарна тачанка" – монумент, пам'ятка мистецтва. До Інституту звернулися небайдужі громадяни. Мовляв, пам'ятник – символ комунізму. Ми направили лист у Каховську міськраду. Мер і громада хочуть зберегти тачанку. Дискутуємо, як це зробити, не порушуючи закону про декомунізацію.

Голова Херсонської облдержадміністрації запропонував створити музейний простір, де перебували б тачанка й інші монументи часів більшовизму, які мають мистецьку цінність. Семінар потрібен для обговорення. Музей повинен відповідати логіці декомунізації, а не пропагувати Радянський Союз.

У світі в таких випадках практикують переозначення. Можемо прибрати комуністичну символіку, написати коментарі, що роз'яснюють: кому пам'ятник, які злочини скоїла ця людина. Можна змінити скульптурний ансамбль. Це допоможе переінакшити сприйняття. Дезінфікує їх від більшовицької ідеології. Наприклад, пам'ятник визволителям у болгарській Софії перефарбовують у персонажів Marvel (супергерої з фільмів американської компанії. – Країна) або вдягають на голови балаклави. Це десакралізує радянську естетику й пафос.

Багато радянського пафосу лишилося в суспільстві?

– Ні. Більшість громадян байдужі до СРСР і його пантеону. Люди або не знають, що за монумент перед ними, або засуджують.

Але залишилась радянська ментальна спадщина. У часи СРСР викривили багато історичних фактів, створили міфи. Запровадили ганебні практики – доноси, патерналізм. Це треба викорінювати. Мова про декомунізацію на глибинному рівні.

Держава має стимулювати підприємницьку ініціативу, розвиток критичного мислення, популяризувати історичні матеріали. Багато людей досі асоціюють Червону армію з перемогою у Другій світовій війні. І навіть не думали про союз СРСР і Третього Рейху. Не чули про спільний парад у Бресті 1939 року.

Чорно-біла радянська оптика руйнується, коли люди отримують повну картинку минулого. Треба розповідати правду про ті часи, створювати цікавий контент. Ми не можемо агресивно бомбити світоглядні засади людини. Треба стимулювати її до роздумів.

Чи буде Музей монументальної пропаганди СРСР? Його планували відкрити на 100-річчя Жовтневого перевороту 2017-го.

– Ця ідея може бути реалізована в Каховці. Хочемо зібрати там усі шедеври монументальної пропаганди й осмислити явище як таке. Маємо засудити використання історії в ідеологічних цілях. Треба показати, до яких наслідків це призводить на прикладі більшовизму. Тоді ці пам'ятники комуністичного минулого самозаперечуватимуть Радянський Союз. Будуть свідками його злочину.

Музей приверне туристичні потоки в місто, допоможе йому розвиватися. Але треба згода громади, керівництва області й міста. Та, якщо Каховка відмовиться, є інші міста. Невеликі приватні ініціативи вже існують. У Сумській області є парк радянського періоду. Обговорювали відкриття такого музею на території ВДНГ у Києві.

УІНП планує лекції для шкіл із декомунізації. Розкажіть про них.

– Працюємо над кількома циклами освітніх занять для шкіл та університетів. Для більшості дітей СРСР – це сторінка історії. Вони не мають ностальгії за ним. Але, за різними дослідженнями, комунізм у світі знищив до 100 мільйонів людей. Про це треба розповідати. Нацизм і комунізм – ідеології, що використовували людей.

Росія практикує злочинну політику СРСР. Там ця ностальгія сильна. Наші діти повинні готуватися, що в дорослому житті зустрінуться з цим фантомним "ідеальним" Союзом. Мають критично мислити і справедливо дивитися на факти.

У вересні торік суд скасував рішення Харківської міськради про перейменування проспекту Григоренка на Жукова. Це поставило крапку в цій історії?

– Навряд, враховуючи сигнали з Харкова. Громада міста проти радянських символів. Про це свідчили опитування до того, як у них втрутилися чиновники. Політики перед виборами використовують ностальгію за СРСР певної групи населення. Але поступово це стає маргінальним. Ситуація в Харкові – скоріше, виняток.

Більшість населених пунктів України погодилися на декомунізацію. Процес триває. Щотижня отримуємо листи від органів місцевого самоврядування про демонтаж чергового бюста або стели.

Як щодо герба СРСР на щиті "Батьківщини-матері"?

– Хочемо спиляти. Демонтувати складно, бо важить кількасот тонн. Потрібні висотні роботи. Але маю волю довести це до кінця.

Свастика та серп із молотом – речі одного порядку. За ними стоять дії держав, що призвели до смерті мільйонів. Просто більшовицька імперія проіснувала довше. Її громадяни виробили й багато хорошого. У свідомості декого це затулило ту ганьбу й людиноненависництво.

Як змінюється політика Інституту національної пам'яті? Ви планували зробити її "більш виваженою й ліберальною".

– Інститут, як і решта органів влади, це сервіс. Має допомагати громадянам краще жити й вирішувати проблеми. Здійснюючи декомунізацію, ми не лише нагадуємо про необхідність виконання закону, а й інформуємо, як це робити. Наприклад, до якого музею можна віддати декомунізований пам'ятник.

Під час головування Володимира В'ятровича інститут виконав велику роботу – видали багато книжок, реалізували проєкти. Але в суспільстві дехто говорить, що його методи були агресивні. Таке враження склалося через брак комунікації. Саме в цьому має бути основна зміна.

Інститут продовжуватиме протистояти історичним міфам і спробам Росії використовувати історію як інструмент впливу. Докладатимемо зусиль для визнання Голодомору геноцидом українського народу на міжнародній арені. До інформаційних заходів будемо залучати інтелектуальну еліту. Плануємо завершити будівництво архіву УІНП. Там зберігатимуться всі документи репресивних органів. Продовжимо будувати музей Революції гідності та меморіал Небесної сотні.

Чи має в Україні бути й офіційна політика деколонізації, як пропонував ваш попередник?

– Це та ж декомунізація, тільки з розширеним горизонтом. Мова не тільки про Російську імперію, а й про Австро-Угорську, Османську, Польську державу. Всі вони залишили слід у нашій історії.

Перед початком будь-яких дій треба виробити державну позицію. Іван Котляревський був вірним слугою Російської імперії. Його ж вважають одним із фундаторів сучасної української мови. Як ставитися до цього? Деколонізувати чи ні?

У питанні деколонізації є два полярні табори. Перший відстоює ідею, що впродовж всієї історії нашого державотворення діяли різні люди. І варто створити великий інклюзивний державний наратив, який включатиме всіх, хто зробив щось важливе та корисне для України. Другий табір відстоює ідею, що до національного історичного наративу варто включати тільки тих, хто конкретно говорив про Україну та державність. Це звужує горизонт, адже будемо змушені враховувати тільки етнічні конотації. Між таборами триває дискусія. Не можемо починати деколонізацію, доки не знайдемо компромісу.

Соборність – це спільні цінності, а не лише спільний етнос, писали ви. Навколо яких можна об'єднати країну?

– Не думаю, що ми сильно роз'єднані. Маємо кілька проблемних точок. Росія тисне на них, щоб розгойдати. Але ці питання лишаються дискусійними. Розбіжності некритичні. Маємо набагато більше спільного і великий потенціал до єдності. Головне – нівелювати зовнішні впливи.

Добре розуміємо одне одного, незалежно від регіону. Багато європейських країн не мають такого рівня гомогенності. Історично й географічно Україна зрозуміла для всіх громадян, цілісна. Росіяни анексували Крим і вторглися на Донбас, щоб створити штучне розділення. Це не спрацювало. Багато людей із непідконтрольних територій перетинають лінію розмежування. Підтримують зв'язки з Україною навіть в окупації.

Що роз'єднує українців?

– Немає єдиної відповіді на деякі питання. Наприклад, що важливіше: коли держава сама дбає про всіх громадян чи підтримує особисту ініціативність? Є розбіжності стосовно того, як розвиватися у глобальній перспективі. Більшість відстоює євроатлантичний шлях. Є й ті, хто вважає, що ментально ми ближчі до Росії.

Ви кажете, постаті художниці Алли Горської, генерала армії УНР Петра Болбочана і правозахисника, дисидента Петра Григоренка здатні об'єднати країну. Чому саме ці?

– Їхні моральність і принциповість змушують захоплюватись, якщо дивитися без ідеологічних окулярів. Це сміливі творчі особистості, які поважали інших, цікавились і переживали за щастя громади. Були готові до самопожертви. Це цінується в усіх країнах в усі часи.

Які важливі теми залишаються непроговорені?

– Чи несуть відповідальність громадяни СРСР за те, що добровільно жили в цій країні й не чинили спротиву тоталітарній машині? Далі анекдотів на кухні суспільне невдоволення не виходило. Чи повинні визнати свою відповідальність за прийняття злочинів? Більшість про них знали. Інститут нацпам'яті має стимулювати діалог про це.

Непроговорені великі трагедії, що сталися на території України за радянських часів. Наприклад, Чорнобильська. Лише зараз через інтерес світу до тих подій відкриваємо архіви, цікавимось подробицями.

В Україні був Голокост. Під час Другої світової війни знищили 1,5 мільйона євреїв, з якими ми жили разом тисячу років. У багатьох місцях за цим мовчки спостерігали місцеві. У радянський час не акцентували на походженні жертв Третього Рейху. Просто писали "советские граждане". Фокус на трагедії конкретного етносу консолідував би його представників у жалі та співчутті.

З Голодомором – та сама історія. Репресивна система знищує мільйони. Одні живуть у містах і нормально почуваються, інші приповзають із сіл і вмирають на вулиці від голоду. Про це не можна було говорити, писати. Тема Голодомору актуалізувалась тільки з незалежністю. Доти десятиліттями мовчали. Дивує, коли питають, чому українці постійно піднімають цю тему. Бо люди, які жили поруч, масово помирали з голоду. Їх не можна було навіть оплакати.

Роками мовчали і про депортацію кримських татар, греків, болгар із Криму. Закривали очі на мережу секретних співробітників і стукачів КГБ. На систему репресивної медицини у психіатрії.

Маємо історичний конфлікт із Польщею навколо Волинської трагедії. Чи можна подолати розбіжності, не відступившись від своїх національних інтересів?

– Можемо знайти консенсус. Агресія РФ щодо всієї Європи стала об'єднувальним фактором. Варшава усвідомлює ризики від Кремля. Маємо виступати за історичну правду, справедливість і повагу до людських прав, гідності. Така позиція в будь-якій суперечці буде виграшною.

Також важливо не впадати в самовиправдання. Треба визнати, що українці вдавалися до жорстоких дій проти поляків. І це була реакція на політику польської влади. Вона асиметрична, злочинна, фатальна. Поляки на дії українців реагували так само. Україна визнає свої помилки і шкодує. Ми перепрошували й готові зробити це ще раз. Але не будемо грати в одні ворота. Винні й вони, і ми. Доки не визнають цього, ситуація виглядає як свинство. Київ має дотримуватися своєї позиції, і рано чи пізно ми прийдемо до порозуміння.

У питаннях історичної пам'яті вашим колегам багато в чому доводиться долати спротив частини суспільства. Ви готові протискати їх?

– Не треба нічого протискати. Інститут служить популяризації історії та її поясненню. Комуністи або знали про злочини й нічого не робили, купували високоліквідні товари чи їздили партійними машинами, приймаючи факт існування ГУЛАГів і стукачів. Або ж безпосередньо брали участь у знищенні мільйонів. Ми намагаємось пояснити суспільству, що прославляти цих людей – злочин, кримінальний і моральний. Не можна звеличувати тих, хто вбивав. Якщо місцеві органи влади не хочуть це розуміти, треба знов і знов пояснювати. Через акції, проєкти, дискусії з активістами, лекції. Тоді громада сама почне тиснути на чиновників. Вони або зрозуміють потреби людей і реалізують їх, або втратять владу.

Інститут національної пам'яті стукатиме в ці двері лагідно, але наполегливо. Держава має бути інструментом для забезпечення щастя людей. Іноді вона стає ворогом – як Радянський Союз. Семимильними кроками до цього прямує і Росія.

×