Вибори цього року – іспит для суспільства: зможемо тверезо оцінити наші можливості чи підемо за популістами? У ХХ столітті ми його не склали й отримали крах, – каже видавець Леонід Фінберг
21 січня в Києві вперше за незалежності відкрили барельєф главі Директорії УНР Симону Петлюрі. Як охарактеризуєте цю подію?
– Це етап, коли визнаємо не російську, а власну версію історії. Для мене Петлюра – інтелігент, який узяв на себе відповідальність у складні часи. Він багато зробив, щоб відбулась Українська держава. Але обставини були потужнішими за його волю. Не зміг зупинити божевілля хохлократії (від слів "охлократія" – влада натовпу і "хохол" – несвідомий українець. – Країна). У післявоєнне зубожіння більшовики обіцяли поділити все багатство. Зупинити тих, хто повірив у ці нереальні соціалістичні утопії, було неможливо. Тверезих голосів не почули. Сьогодні нам теж це загрожує.
У стрічці "Таємний щоденник Симона Петлюри", що торік вийшла у прокат, підняли питання єврейських погромів армією УНР.
– Петлюра намагався зупинити їх жорсткими методами. Але втратив контроль над ситуацією. Почалася отаманщина. Погроми тих років називають петлюрівськими, а їх влаштовували і більшовики, й денікінці. І не тільки проти євреїв – банди грабували всіх.
Як за останні роки змінилося ставлення українців до своєї історії?
– Ми зробили величезні кроки, але попереду ще більший шлях. У країнах, де не було сильного імперського тиску, гуманітарні дисципліни розвивалися поступово. Бібліотеки Франції чи Америки налічують мільйони книжок і десятки тисяч із них – про історію. Вони еволюціонують, залежно від того, як міняється методологія пошуку чи відкривають нові архіви. Це нормальний шлях. У нас інша ситуація.
Нам треба перегорнути сторінки з брехнею. Не було Великої Жовтневої революції, а був переворот у Петербурзі. Не було більшовицької революції в Україні, а була окупація. Не було виборів у СРСР, а було призначення. Псевдоісторія ввійшла в мову. Ми не маємо жодної української книжки про Другу світову війну. Як видавець дуже хочу зробити таке.
Моєю персональною відповіддю на виклики щодо історичної пам'яті стали кілька серій книжок. Наприклад – "Бібліотека спротиву, бібліотека надії". В ній близько 15 книжок. Ці тексти треба знати, щоб розуміти ХХ століття, орієнтуватися в сьогоденні. Приміром, твори Світлани Алексієвич (білоруська письменниця, лауреат Нобелівської премії з літератури за 2015 рік. – Країна) про радянську історію чи публіцистику Сергія Єфремова (український політик, історик літератури; репресований 1930 року. – Країна).
У СРСР не було філософських чи історичних книжок українською мовою. Вважали, що російськомовних достатньо. Нам вдалося змінити ситуацію – україномовна нон-фікшн література відбулася.
Як оцінюєте декомунізацію?
– Мало просто зняти пам'ятники і звинуватити комунізм у мільйонах жертв. Треба підготувати літературу, фільми, нові підручники. На це йдуть десятиліття.
На честь кого слід встановити пам'ятники й назвати вулиці?
– Треба перейти від радянського пантеону до того, який відповідав би нашим сьогоднішнім цінностям. Іменами українських видатних політичних діячів називають вулиці. А люди культури недостатньо вшановані. Цьогоріч виповнюється 100 років від дня народження геніального Миколи Лукаша (переклав, зокрема, українською "Пані Боварі" Флобера, "Фауста" Гете, "Декамерон" Боккаччо. – Країна). Було б добре, якби на його честь назвали вулицю. Список можна довго продовжувати: письменники Василь Барка, Віктор Домонтович, Юрій Шевельов, художники Олександр Архипенко, Олександр Мурашко. Маємо велику культуру, яка була занедбана. Ми її погано знаємо, і свідчень про це чимало.
Що найбільше цінуєте в сьогоднішній Україні?
– Солідарність інтелектуалів. Вона – не у Спілці письменників, де постійно не можуть щось поділити, а у спільних проектах, фільмах, акціях, виданнях. Саме на це надія. Гідність чималої частини суспільства проявилася на Майдані.
Я не дуже сподіваюся на політиків. Їхня поведінка мене вразила, коли вводили воєнний стан. Говорили не про небезпеку й захоплених моряків, а про боротьбу за владу. Не хочу, щоб такі люди її отримали.
Що слід виправити в країні негайно?
– Важливо утверджувати демократичні механізми розв'язання проблем. Можемо вижити як країна лише за умови, що право буде головним у нашому суспільстві. Влада повинна відчувати і знати, що відбувається у різних його верствах. Треба чути всіх. Невдоволення і прихід популістів у багатьох країнах, включно зі США, кажуть про те, що ліберально-демократичні лідери не дослухаються до найбідніших.
Україна гідно проходить випробування?
– Треба порівнювати сьогодення не з тим, що в інших країнах, а з тим, що в нас було вчора. Ми не помітили, як змінилися. Наша промисловість сьогодні набагато вільніша, говорять бізнесмени. Експорт продукції до Європи зріс. Ми вийшли на ринки Бразилії та Африки. Залежність від Росії зменшилася максимально.
Отримали цікавий український кінематограф. Тільки в Києві є 50 театрів. Є спектаклі, які не соромно показати в будь-якій столиці світу. Особливо мені подобається Morituri te salutant за Василем Стефаником (вистава Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. – Країна), блискучі спектаклі Влада Троїцького у театрі "Дах".
Дуже змінилися музеї. Їх очолюють компетентні люди. Львівською художньою галереєю керує Тарас Возняк – один із найкращих інтелектуалів країни. На чолі Національного художнього – мистецтвознавець Юлія Литвинець. Дмитро Стус робить цікаві програми в Національному музеї Тараса Шевченка. Щоб записати онуку на лекції в музеї Ханенків, довелося чекати півроку. Там фантастично розповідають про мистецтво – аж заздриш дітям.
Порозуміємося з українцями з окупованих територій після їх повернення?
– Ці території можна повернути, коли Україна стане потужнішою за Росію.
Там зростають люди, які споживають радянську інформаційну їжу. Їм нав'язують антиукраїнські стереотипи. Це важко подолати. Якщо для окупованого Донбасу й Криму буде очевидно, що ми демократично розвиваємося, наш життєвий рівень зростає, почнуть дивитися в наш бік. Не вистачає української пропаганди, спрямованої на ті регіони.
Мені говорили, найзатребуваніша професія там – учитель української. Діти їдуть до нас навчатися. Для цього треба знати державну мову.
Ви розчаровані чи вражені змінами за останні п'ять років?
– Майдан і війна мобілізували найкращу частину суспільства. Українці як соціум стали набагато здоровіші. Треба закріпити той моральний дух, ту височінь, яку дала Революція гідності.
Якість еліти не дає державі змоги зробити стрімкий ривок?
– Часи, коли інтелігенти були людьми універсальних знань, минули. Це світова тенденція. До того ж у радянські часи ми багато читали, бо не було можливості діяти. Зараз більше займаюся улюбленою справою.
Ми хочемо стрімкого стрибка. Але його не може бути. Говорять, нам треба армію, як в Ізраїлі. Але ще кілька років тому її не було взагалі. Ми робимо те, що можемо. Небезпечно перестрибувати через необхідні етапи розвитку. Вибори цього року – іспит для українського суспільства: зможемо тверезо оцінити наші можливості чи підемо за популістами? У ХХ столітті ми його не склали й отримали крах.
Бентежать і ті, хто не збирається йти на вибори. Найгірші періоди історії сталися через байдужість і бездіяльність людей, які вважають, що ні на що не впливають.
Третина українців за рік не прочитали жодної книжки, за дослідженням Центру Разумкова.
– Зараз люди більше орієнтуються на зорові проекти – кіно чи інтернет. У поляків показник нечитаючих сягає 50 відсотків. Коли виник кінематограф, казали, що театр зникне. Але цього не сталося. Із книжкою – так само.
Кількісно видання українською переважають російськомовні вп'ятеро, каже президент Порошенко. Бачимо розквіт індустрії?
– Це правда. У мережевих книгарнях україномовного товару – 80 відсотків. Є твори всіх жанрів і тематик. Коли мені приносять хороший рукопис російською, одразу думаю, хто б переклав – щоб книжка продавалася. Російськомовне видання про Донбас американця Гіроакі Куромії ще лежить на полицях, а українською розійшлося за рік.
Держава має просувати українську?
– Чиновники повинні володіти нею. У приватних сферах нічого обов'язкового впроваджувати не треба. Коли Україна отримала незалежність, соціологічне дослідження показувало, що російськомовне населення переважало. Більшість казали, що не готові перейти на державну. Але 80 відсотків батьків були згодні, щоб їхні діти вчилися українською. Оптимальний варіант для нас – м'яка українізація з акцентом на освіті. В Ізраїлі пішло сімдесят років на те, щоб іврит став національною мовою. Ми рухаємось у правильному напрямку.
Над яким питанням найчастіше замислюєтеся?
– Хвилює, що меншає моральних орієнтирів у суспільстві. За останні роки відійшли у вічність кардинал Любомир Гузар, літератор Євген Сверстюк, філософ Мирослав Попович. Надвиклик для України – формування еліт, моральність яких буде важливою для суспільства. Це слід визнати за національну проблему і думати сьогодні, хто буде моральними авторитетами завтра.
Хто із сучасних письменників має найбільший вплив на суспільство?
– Зараз – Сергій Жадан. Позаторік отримав премію Василя Стуса (за особливий внесок в українську культуру та стійкість громадянської позиції. – Країна). Я маю стосунок до її присудження. Орієнтуємось на моральність і вплив лауреатів (цьогоріч нагородили єпископа Української греко-католицької церкви Бориса Ґудзяка. – Країна). Треба, щоб імена наших культурних діячів ставали відоміші широкому загалу.
3 
1
Коментарі