Ланцюг єдності провели в річницю Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки

– У вересні 1989-го на установчому з'їзді Народного руху України вперше потужно прозвучала ідея проголошення незалежності. Низка делегатів виступила з тим, що лише самостійна держава може гарантувати майбутнє української нації. Серед них були Левко Лук'яненко і В'ячеслав Чорновіл. І тоді ж вирішили провести цей Ланцюг єдності. Було дві мети: привернути увагу громадськості до ідеї незалежності, державності і друге – репетиція.

 

Мобілізаційний захід перед виборами – першими демократичними – до Верховної Ради, які запланували на березень 1990-го. Мали кандидатів від Руху, і треба було перевірити, як оперативно діють наші осередки. Прелюдією був Всеукраїнський екологічний похід від Нетішина Хмельницької області через Шепетівку, Народичі, Поліське, Іванків тощо аж до Києва. У поході розповсюджували матеріали про Рух, про національну символіку, мову. Зібрали 500 тисяч підписів до Михайла Горбачова про припинення атомного мінування України.

Люди йшли, їхали від міста до міста. Це була така перша акція Народного руху, й вона вдалася.

Ланцюг єдності вирішили провести 21 січня на річницю Злуки УНР і ЗУНР. Умисне обрали вихідний день, щоб прийшло якнайбільше людей. Готуватися стали із середини грудня. Одразу почала надходити інформація, що влада всіляко блокує ці починання: вилучали синю й жовту матерію з магазинів, щоб не могли пошити прапори. Забороняли керівникам автобусних підприємств давати транспорт підвозити людей на ту чи іншу дільницю, на дорогах починали ремонтні роботи.

Я входив у групу, яка в межах Руху готувала цей захід. Майже щодня ми зустрічалися в офісі. Створили групи з пошиття стягів у Києві, Франківську, Львові, Рівному, інших містах. Наш колега працював на картографічному підприємстві і приніс детальну карту. Ми намалювали дільниці, закріпили окремі рухівські осередки. А вони вже мали турбуватися, хто і звідки їде, де стоятимуть люди.

Інформацію поширювали через листівки, друкували в газетах рухівських, телефоном передавали знайомим.

21 січня, о 12:00, усі мали одночасно вийти і стати в ланцюг.

Я тоді був керівником краєзнавчого клубу "Спадщина" при Київському будинку вчених. І нам випало стояти на 79-му кілометрі в бік Житомира. Виїжджали рано автобусом від автостанції "Дачна".

У мене три яскраві картинки перед очима: з-за пагорба вилітають кілька автомобілів "Жигулі" й на них розвіваються синьо-жовті прапори. Жух-жух. Мчать у бік Києва, прапори весело майорять.

Якась жінка прив'язала синьо-жовту стрічку до електричного стовпа, інший кінець тримала в руках. Застовпила це місце, доки прийдуть інші люди. Це було гарно та зворушливо.

Третє: коли ми готувалися стати в ланцюг, пішов лапатий сніг. Було його небагато, але великі сніжинки так урочисто й тихо спускалися. Вражаюча картина.

Навпроти нас була зупинка "Сівці". І там якраз розширювали дорогу. Із Житомира їхали машини й переходили на одну смугу. Зупинялися, водії сигналили та просили прапорці. А їх не мали так багато, щоб роздавати. На шляху в 700 кілометрів таких треба було сотні тисяч. Всім не вистачало, та й Україна ще не мала такої цілісної картини з синьо-жовтими прапорами.

Стояли ми десь пів години. Нас підстраховували, бо Житомирська область не могла повністю закрити ланцюг своїми людьми. Тому з Рівного довозили, щоб заповнити прогалини.

Пізніше Леонід Кравчук розповідав, що цього дня переодягнувся у спортивний костюм, сів у "Волгу" й поїхав у бік Житомира. Хотів переконатися, чи вдалася акція, чи справді вийшло багато людей. Дізнатися, що буде озвучено для широкої громадськості. Побачив багато радісних і піднесених облич, море прапорів і сказав, що це сила. Що на Україну чекають великі зміни.

×