"Кохання не зобов'язує до того, чого ти не хочеш"

Війна – страшна. Має свою ціну. Але, якщо вона вже сталася, треба зрозуміти цю ціну й сильнішати.

Наша війна не така, як пишуть у книжках чи показують у кіно. Не швидка, не динамічна. Розтягнута в часі.

У дитинстві мене налякав собака. Став заїкатися. Як зараз пам'ятаю: маленька, темна, обклеєна шпалерами квартирка, куди ледь пробивалося світло з вулиці. Я сідаю на стілець, приходить баба в хустині, бере яйце й викочує. Це вважалося нормою – вести дитину до знахарки, а не до логопеда чи психолога.

Обрав позивний "Далі" через свої вуса. І тільки.

 

Біля мене було багато смерті. Варто пам'ятати тих, кого ти знав живими. Осмислювати, відтворювати їхній досвід у своєму, писати про них вірші, робити про них проєкти.

Хист до війни не передається з генами. Я пішов воювати, бо не міг інакше.

Найкращі воїни, яких бачив, це чоловіки за 40. Декотрі мали черевце, курили з дитинства, працювали слюсарями, електриками, водіями. Завжди мовчазні. Такі ніколи не підведуть.

Бачив і окопну війну. У бліндажі перевага – немає мишей. Але в підвалі безпечніше. Холодно і там, і там. Щоб не з'їхати з глузду, шукаєш комфорту. Відпочинок, душ, теплий спальник, їжа – дають відчуття спокою. Майже такого, як удома. А може, й більшого.

Війна – як зуб, що болить. Його можна вилікувати. Та, якщо затягнути, доведеться виривати. Залишиться порожнина, яка теж болітиме.

Дружба та побратимство – різні речі. Друг комфортний у спілкуванні. Побратим – кого ти міг знати три дні, але отримаєш від нього допомогу навіть через кілька років. Це спільна відповідальність за життя, за ідею.

Не хотів би раптової смерті. Загибель від пострілу снайпера лякає дужче, ніж від міни.

Часто жартую про реінкарнацію. Але не можу вирішити, що краще – безперечний кінець життя чи переродження.

Хочу, щоб мене кремували. А прах розвіяли.

Працьовитість, доброта, співочість – надумані риси українців. Ну хіба інші народи співають гірше? В Англії теж є шахти, і працюють там незгірше. Українці точно рішучі, вміють діяти в кризових ситуаціях. Але не доводять справи до кінця.

Баба прагне нагодувати онука. Голодомор, війна, совєти – історичні біди відгукуються в наших звичках.

Маю два татуювання. На правій руці – "війна", на лівій – те саме слово закреслено. Це про її дуальність.

Бідний народ завжди обирає популістів.

Подорожі розвивають. Досвідченого мандрівника непросто задурити.

Не розумію, що таке братні народи. Народи можуть бути дружними. Але Росія – це друг-аб'юзер. Тисне, знущається, маніпулює. Але робить це так вправно, що ми досі за ним сумуємо.

У таборі "Строкаті єноти" побачив дівчинку, яка читала книжку. Сів біля неї, став читати вголос. Навколо зібралося близько десятка дітей. Наступного дня – ще більше. Взяв за звичку.

Поезія – для молодих. Романтизована, здатна дивувати. А проза – для дорослих. Вона – про досвід.

 

Пісню "Легенда про жовтий скотч" для фільму "Наші котики" написав за пів години. Її мали виконувати на музику The Rolling Stones. Надіслали англійський переклад їхньому гітаристу Кіту Річардсу. Йому сподобалося. Але захотіли багато грошей. Тому Юркеш написав музику. Втім, сам факт, що такий музикант прочитав мій вірш, потішив.

Мова повинна об'єднувати народ. Та виходить навпаки. "Какая разница?" Чомусь, коли говорять українською, не кажуть, що різниці немає.

Дім – там, де зручно й затишно. Так називав місце на передовій, де спав. І свою кімнату в таборі.

Діти, з якими працював, не знають іншої України, крім незалежної. Один хлопець сказав, що незалежність – це відповідальність. Запало в душу.

Усе повинно бути органічним. Не чорно-білим.

П'ять років тому одружився. Ми здобували перемоги на фронті, здавалося, що й в особистому житті все буде просто. Це було поспішне рішення. Розлучилися за кілька місяців. Якщо шлюб став тягарем, не треба мучитися. Навіть якщо є діти.

Хочу стосунків із почуттями, повагою, інтуїтивним відчуттям одне одного, дбайливістю. Кохання не зобов'язує до того, чого ти не хочеш.

Іноді стримую свої емоції, бо забагато навідчувався.

Розплакався, коли читав "Доцю" Тамари Горіха Зерня.

У мене посттравматичний синдром від життя. Багато суму. Він накопичується, наповнює, волочиться. Втім, із сумом буває приємно.

Усе пропускаю крізь себе. Це дає можливість жити.

Радію, коли працюю з дітьми. Коли у друзів добрі новини, справи йдуть непогано. Коли виходить гарне фото. Коли пишеться вірш. Коли мене помічають.

Компліменти, буває, роблять тільки тому, що так треба. Іноді вони недоречні. "Ти красивий" – а в людини помер кіт.

Не люблю повертатися з гір у місто. Дратують борди, вулиці, люди. Я й сам стаю людиною, яка дратує всіх. Подорожуючи, оминаю міста.

Боюся втрати близьких. Трохи боюся собак.

У бліндажі побачив величезного павука, з долоню. Заґуґлив, що це за вид. З'ясувалося, він неотруйний та й кусати не в його інтересах. Скоріш за все, сам наляканий, тому й утік зі своєї нірки. Я спокійно заснув. Так само перестав боятися змій.

Спочатку вегетаріанство було ніби кітчем. Для привернення уваги. Потім це зачепило етичний аспект. Якщо в мене є можливість не вбити тварини заради того, щоб з'їсти м'яса, я цього не зроблю.

Нічого в житті не змінив би. Бо інакше не зміг би оцінити те, що сталося і не сталося.

×