Про перетворення освіти на комерційний продукт і пов'язані з цим загрози розмірковує російський соціолог Олександр Бікбов
Болонському процесу виповнилося 11 років. Які можна робити висновки?
- Первинно Болонська система була спрямована на створення інтелектуального простору - єдиного для всіх її учасників. Мета була благородна - освіжити національні освітні системи, підвищити шанси випускників знайти роботу. Але зараз цей процес повернув у інший бік - комерціалізації знань. Університети мають перетворитися на підприємства, що конкурують між собою за клієнтів-студентів, пропонуючи освітні програми, ніби товари на ринку. "Товаризація" освіти відбувається у всьому світі.
У чому вона проявляється?
- Студенти Франції, Німеччині, Австрії та багатьох інших країн сплачують так зване адміністративне досьє. Це - плата за користування бібліотеками, страхування, гуртожиток. Спочатку сума становила близько 250 євро на рік, сплатити стільки можуть навіть бідні сім'ї. Та згодом плату підвищили до 3 тисяч євро. Пішли перші масові студентські протести.
Але найпоширеніший прояв сприйняття освіти як товару - скорочення факультетів, що не дають прибутку. У Британії так чинять із філософськими. Також під скорочення потрапляють історичні, філологічні. Усе, що не приваблює інвесторів.
Фундаментальні науки від цього теж потерпають?
- Можна говорити взагалі про відмову університетів від науковості. Болонський процес декларує посилення наукової складової. Але це правдиво лише щодо досліджень, які можна конвертувати у фінанси.
Часто можна почути, що тій чи іншій країні не треба стільки студентів. Це справедлива критика?
- Це невротична критика. Потрібна гнучкіша система компетентності, щоб людина упродовж життя могла освоювати нові спеціальності, змінювати роботу. А не готувати фахівців у дуже вузьких сферах - скажімо, туризму. Ринок праці стрімко змінюється, й такі спеціалісти ризикують стати незатребуваними. Бо не отримують головного - гнучкості. Фундаментальна освіта давала її більше, ніж вузька прикладна спеціалізація.
Скільки європейські країни готові витрачати на освіту?
- Відповісти на це запитання не можуть і самі урядовці. До середини 2000-х держава фінансувала університетські бюджети від 75 відсотків потреби у Британії до 92 відсотків - у Німеччині. Зараз ці цифри стрімко знижуються.
Держави заявляють, що не можуть витримати тягар безкоштовної освіти.
- Це неправда. Найбільш показовий момент - кінець 2008-го. Криза, у багатьох країнах державні видатки на університети скорочено. Але водночас із держбюджету видають величезні кредити банкам, причому без зобов'язань повернення. Тож аргумент "грошей не вистачає" - лукавий. Виявляється, кошти є - але "для своїх".
Найпоширеніший прояв сприйняття освіти як товару - скорочення факультетів, що не дають прибутку. У Британії так чинять із філософськими
Другий момент: диплом став по суті обов'язковий. Відсоток випускників шкіл, які продовжують навчання у вузах, постійно зростає. Тепер це вже не показник вищих досягнень, а мінімальна умова для отримання роботи. Сьогодні у Франції тесля не може відкрити свою фірму, не отримавши диплома. Держава наполягає на цьому.
І це чудово вкладається в рамки комерціалізації освіти. Хочеш знайти роботу - спершу заплати за диплом. Тому з одного боку кажуть, що випускників забагато, а з другого - університети змушують набирати все більше й більше контрактників.
Які наслідки комерціалізації освіти?
- Ми повернемося до суспільства зразка ХІХ століття, коли основну масу населення складали "класи роботящі" і "класи небезпечні". Всі, хто боявся потрапити до "класів небезпечних" - інакше кажучи, впасти "на дно" - демонстрували високу ступінь соціального расизму. Зараз це чітко проявляється в Росії. З'являється риторика, мовляв, бідні мало працюють, багато п'ють і не економлять. Бідність подається як особиста проблема і провина. Руйнується хитка соціальна конструкція. Один із результатів, який зараз можна спостерігати, є посилення ультраправих, неонацистських партій.
В Україні багато хто ностальгує за радянською освітою. На це є підстави?
- Ті, хто ностальгують, не помічають важливих нюансів. Радянська система була побудована за моделлю елітарної освіти, що поширюється на все більшу кількість населення. Такий собі усуспільнений царський університет. Зі вступними іспитами, яких нема ніде в Європі. Там вступні - лише у вищих колах. У наших умовах це грає контрпродуктивну роль. Вступні іспити відділяють тих, хто за освіту платитиме, а хто опиниться на бюджеті. Це створює величезний простір для корупції.
Тоді за чим ностальгувати?
- Наприклад, за радянською орієнтацією на відтворення наукових шкіл. Вища освіта в СРСР функціонувала як селекція майбутніх учених. Ця система досі дає плоди. У московські інститути, де збереглися залишки наукових шкіл, їдуть зарубіжні аспіранти. Їдуть у фізико-математичний інститут, в університет ядерних досліджень. Трохи менше на математику в Московський університет.
Що чекає на науку за сучасного підходу?
- Для науки в університеті знаходиться все менше місця. Загалом через велике навантаження на викладачів. У Європі норма для одного викладача - 150 годин на рік. В Україні це навантаження становить до 900 годин. Коли займатися наукою?
Скорочуються й наукові бюджети, найістотніше - у Британії. В деяких університетах - на 90 відсотків, тому скасовано конференції, заплановані ще три-п'ять років тому. Так зникають цілі наукові школи. Як у Росії у випадку зі школою біохімії.
Болонський процес - програма впровадження у вищі освітні заклади європейських країн єдиних стандартів. Його головна мета - полегшити мобільність молоді, оскільки диплом, виданий вузом країни-учасника процесу визнають і в решті держав. Програму започатковано в червні 1999-го. Сьогодні вона об'єднує 47 країн, переважно в межах ЄС. Україна прийняла умови процесу 2006 року
2 
1
Коментарі