До кінця 2017 року Росія не устоїться в її нинішніх кордонах – вважає письменниця Оксана Забужко. Головне завдання українських еліт – вберегти країну і провести між рифами, коли імперія валитиметься. Щоб її уламки не розчавили нас
– Настав час віддати задавнені борги українським журналістам, не все ж закордонній пресі, – каже письменниця Оксана Забужко, погоджуючись на інтерв'ю. – Останні півроку дуже багато часу збавила, щоб працювати голосом країни на різних зарубіжних форумах. У тому числі, й за участю політиків. Скрізь, де можна гавкнути за Батьківщину.
Нещодавно Оксана Забужко з'явилася на обкладинці шведського літературного часопису 10TAL, присвяченого Україні.
Шукаємо на столичному Печерську кав'ярню, де можна спокійно порозмовляти. Письменниця веде до ресторану "Хліб і сіль". У дизайні – елементи стріхи й тину. Легка народна музика розмові не заважає.
Торік, ще за пару місяців до Майдану соціологія свідчила: українське суспільство пасивне, не готове до протесту, розчароване наслідками попереднього Майдану. І тут раптом такий вибух. Звідки це?
– Що значить пасивне? Воно весь час клекотіло протестами. Я б не сказала, що це раптом сталося. Це було дуже ґрунтовно виставлено й підготовлено. Хтось хотів поцілити в найглибші нерви українського суспільства, збурити його. Тому що коли вас б'ють по голові, ви реагуєте у відповідь. А тут удар був у перспективу, в майбутнє. Шлагбаум був опущений демонстративно, цинічно, по-хамському, чоботом у морду.
Всі сподівалися, що євроінтеграція принесе якісь зовнішні закони і правила. Що вона вставить у якісь рамки нашу камарилью, яка зарвалася і закралася. А тут все: ніяких рамок не буде, відтепер і навсєгда Євразійський Союз – до побачення, бувайте здорові. А як ви, студенти, вийшли попротестувати, так ми вас накриємо 30 листопада, як ніколи в цій країні на пам'яті живих поколінь не було. У нас же не було саперних лопаток, як у Тбілісі 1991 року, чи танків, як у Вільнюсі. У нас не було силового розгону протестної демонстрації з показовими брутальністю й цинізмом. Тож це був шок, і це не могло не сколихнути українське суспільство.
Це все в повітрі висіло ще понад 25 років тому, на етапі розвалу Союзу. 20 лютого 1985-го я написала вірш "Художник":
По Хрещатику йде чоловік…
Боже, так ото – руки в кишенях –
Кількасот чоловіків сю мить по Хрещатику йде.
І якщо відкривати стрільбу по рухомих мішенях,
То іще невідомо, котрий із них перш упаде!..
І тут 20 лютого 2014-го – стрільба по рухомих мішенях. Звідки це в 1985 році мені могло стрельнути? А раз стрельнуло – значить, воно висіло в повітрі, набрякало.
Навіщо було показове використання сили в ніч на 30 листопада?
– Ви так питаєте, ніби я – Сурков (Владислав Сурков – перший заступник керівника адміністрації президента Росії, зокрема "курирує" кремлівську політику щодо України. – "Країна"). Він має амбіцію "быть типа интеллектуалом". За фахом же – "режиссер массовых театральних действий". Тож і ціла російська політика нині є "массовое театрализованное действие". І гаряча фаза, яка 30 листопада почалася, – масове театралізоване дійство, де тільки кров реальна.
Сурков є архітектором путінської політичної системи з індустрією суцільного фейкування реальності. Бо будь-яка людина, яка бреше, – створює фейкову реальність. Ця імперія стояла і стоїть на брехні. А будь-яка брехня токсична. Там все фейк, страшна, монструозна п'єса, синтез Луб'янки й Голлівуду. Про це дуже гарно написав Пітер Померанцев, зараз у США вийшла його книжка. Розділ із неї "Трещины в кремлевской матрице" ще перед війною з'явився в інтернеті. Померанцев вісім років пропрацював журналістом у Москві й був свідком цієї театралізації політичного життя в Росії. Потьомкінське село – величезне, страшне, криваве, з інтернетом і телебаченням. І вся ця війна є театралізованим дійством. Найогидніше в цьому – що люди не знають, чому вірити: що правда, що фейк, що інсценізація, а що реальність?
І вони самі стали жертвами цих своїх пропагандистських мемів: хохли такі дурні, вони не вміють воювати, у них нема армії. "Мы войдём – и все девки наши". І всі нам назустріч бігтимуть із хлібом і салом. Завважте: вони цьому справді вірили. Однозначно, сценарій ми їм зламали. Ми дуже виграли на цьому, що вони нас погано знають. Інакше б прорахували краще наші пункти вразливості. Та ми й самі себе погано знаємо.
Є думка, що 23 роки ми були неуспішні, бо незалежність здобули без крові. Тепер-от кров пролилася, cитуація переламалася.
– Я б так не сказала. Прекрасно пам'ятаю, що являло собою українське суспільство станом на 1991 рік. Це був один суцільний Донбас – у сенсі соціальної зрілості. Не було громадянського суспільства. Цих 23 роки – це була наша фора в часі. Якби була війна, коли Радянський Союз розвалювався, – а він ще був кріпкенький тоді – ми нині були б у такому стані, як сьогоднішня Росія. Спасибі Горбачову, який інтенсифікував природний розпад імперії. Бо було б у нас іще одне втрачене покоління і повний кирдик, з-під якого ми вже навряд чи вилізли б. Тому ці 23 роки незалежності – це було відрощування свідомості і притомності, притлумлених десятиліттями совка.
Тімоті Ґартон Еш колись сказав: "З чого починається нація і з чого починається країна? З прогнозу погоди. З карти країни, яку щовечора ви бачите на телеекрані". І те, що ми її бачили 23 роки, робило своє. Так, були Кравчук і Кучма, які займалися зовсім іншими питаннями, ніж треба було. Множили далі радянську бюрократію. Кучма, либонь, і справді хотів щось збудувати, але було, як у радянському анекдоті: що не збудуємо, виходить танк – Южмаш тобто. Він збудував гіпертрофовану радянську мафіозну державу. УРСР і так була достатньо мафіозна, а він роздув цей рак до метастазів.
Було, що вам опускалися руки?
– Коли настала кравчуківська розруха початку 1990-х, був жорстокий депресняк. Ми ж покоління надії: совок розпався, і ми тепер все зробимо – "быстренько дом построим, нарисуем, будем жить". Потім стало видно, що консенсусу щодо того, що "будем строить", серед політичних еліт немає. Стара номенклатура швиденько мобілізувалася і "хорошо устроилась". А культурних еліт не виявилося в готовності – в робочій кондиції. Сиділи по совкових видавництвах печальні дядьки без зарплати й не знали, на яку ногу ступити, бо вони були геть чисто, як сьогоднішні донбасяни. Розуміли, що робота – це коли от вам стіл, друкарська машинка і фронт робіт. А в такі-то дні до каси по зарплату. Абсолютно патерналістський менталітет.
Ми платили за репресії й "тихі чистки" 1970-х. Не лише в культурі – в усіх галузях: в економіці, менеджменті було вичищено найактивніших. Тоді "только троечники карьеру делали". Станом на початок 1990-х у нас просто не виявилося міцного професійного, культурного прошарку. Залишилися трієчники, сіренькі кар'єристи-конформісти. Ті, котрі в добу застою, ще на студентській лаві, пішли по комсомольській лінії, бо по професійній не потягнули б. У 1990-х ми ще сміялися, що найбільші наші сірячки пішли "розбудовувати державу". Потім вони трохи підлаталися, покупували собі другі, треті, четверті дипломи і вже доктори наук – рулять освітою. Знаю цілу купу таких нинішніх наших квазідержавних мужів. Ми ж подавалися на якісь ґранти, шукали можливостей лишитися при професії.
Для мене це був обвал цілого проекту, в якому напрямку розвиватиметься Україна. Ішла вулицею з видавництва "Радянський письменник", чи то вже був "Український письменник", – сонце світить, літо, а таке враження, що це штучне освітлення – синюшне, як у рентген-кабінеті. Світ померкнув. Злидні настали, все обвалилось. А у скількох людей виникла проблема їхньої незапотребованості! Вчилися, вчилися, а тут раптом бабах – все, бери картату кравчучку і йди на базар торгуй.
Що з цього можна зрозуміти про життя – все, що зроблене погано, має колись бути ким-небудь "одроблено". Це до питання про універсальну історичну відповідальність. Світ системний. Є збій у системі на одному рівні – не "рассосётся". Цей збій тягне за собою далі ланку за ланкою, аж доки не розвалюється все.
Сімдесятилітніх радянських авгієвих стаєнь у нас ніхто не вичищав. Ми успадкували всі ці совкові міфи й не рухали їх, бо сподівалися: а може, розсмокчеться, перейде. Перегорнули сторінку, забули – давайте не ворушити. Але в домі треба прибирати. Інакше одного дня так рвоне, такою каналізацією прорве всі труби, що треба буде з хати втікати. Що зрештою й відбулося.
Які з наших історичних травм ми вже зуміли подолати, а з якими ще борикаємося?
– Радянська влада мало того що побила купу людей, які були фахівцями, вона поутворювала лакуни, які позаповнювалися трійочниками. Знецінила освіту, трудову етику. Людей відучили працювати, а навчили красти. Зникла вартість добре зробленої роботи, в тому числі й для самого себе. І купа людей ринулася заробляти гроші, не розуміючи навіщо. А навіть у підручниках психології прописано, що є кілька обов'язкових компонентів людського щастя. Поруч із фізичним, моральним, психологічним благополуччям – так зване sense of accomplishment, відчуття звершення: ти щось зробив – і отримав від того кайф. Ти повністю виклався й отримав задоволення від результату, милуєшся ним.
Це прості речі, які існували й на рівні традиційної аграрної культури. Мені подобається білоруське прислів'я: "Паміраць зьбірайся, а жыта – сей". Чому є свято врожаю? Бо я зробив – і я зібрав. І це кльово. Якби я не гнувся, не припадався, не прів і не пітнів – цього врожаю б не було. На базарі, придивившись, можна побачити, хто своє продає, а хто – перепродує. А як він вам розказує, які в нього бджоли, – любов, йолки-палки! В таких людей є задоволення від життя. Без цього ж – хоч вкрадете мільйон чи мільярд, а все "внутри, блин, чего-то не хватает". І все ніяк не можуть зрозуміти, чого ж їм "не хватает". А воно все мало, і пустка смокче, і злість-заздрість росте, як пухлина… Рєбята, та ви просто не в той бік побігли!
Оця штука – найсерйозніша з травм, яких завдала нам радянська влада, бо це на рівні цінностей. Про це чехам говорив Вацлав Гавел у 1990-х. У нього є цілий есей про те, що люди зовсім хибно виправдовують бідністю своє недбальство, яке насправді є лінню душі – і породжує на виході злочин. Ланка за ланкою: той недоробив, той недоробив, той недоробив – а в сумі який-небудь Чорнобиль вибухає. І ніхто не почувається винним, навпаки, виправдовуються: мовляв, ви нам більше платіть, тоді ми будемо краще працювати. Нічого подібного, каже Гавел. Не треба медсестрі мати більшу зарплату, щоб підійти до хворого, який страждає. Ти або медсестра, або ні. Або ти йому співчуваєш і почуваєшся добре від того, що ти полегшила чиїсь страждання. Або, скільки не заплати, якщо в тобі цього немає, ти не робитимеш цю роботу краще. Не та мотивація.
Які рецепти тут можуть бути?
– Ті, про які Фромм казав: навчати люблячим прикладом. Кому бабуся розказала, кого мама навчила, кому в школі на вчителя пощастило… Ці речі передаються на особистісному рівні. Якщо говорити про реформи в українському соціумі, я би починала з освіти і люстрації вчительства. Бо благополуччя будь-якого суспільства, рівень цивілізованості визначається за рівнем освіти і медицини. Ідеться ж про фізичне і духовне здоров'я нації. У нас в цих обох галузях абсолютний розвал.
Що показала ця війна – який у нас державний апарат. Як у анекдоті:
– Мамусю, а правда, що нас годує Бог?
– Так, любий.
– А подарунки приносить святий Миколай?
– Так, серденько.
– А дітей приносить лелека?
– Так.
– А тоді для чого ми тримаємо тата?
Рік війни, з Майданом включно, показав, що українці в екстремальній ситуації можуть самі дати собі раду, "по горизонталі" – при абсолютно дисфункційній державі. Але в цей же час ми цю державу годуємо і утримуємо. Раніше країною правило ЦК КПРС, а тепер – податкова. А прозорості бюджету як не було, так і немає. І доки цього немає – доки держава перед нами не звітуватиме за витрачені кошти за принципом "гроші на стіл", – доти всі балачки про реформи балачками й лишатимуться. Це ж треба – створюють черговий бюрократичний центр для боротьби з корупцією. Той самий совок, де на всі питання була одна відповідь – "обрати комісію і доручити скласти план роботи".
Нам зараз треба жити в режимі 3D і на кількох доріжках одночасно вирішувати проблеми. Але все-таки не будемо робити собі ілюзії: ці 23 роки нас мали навчити, що доки поруч оця феесбешна імперія, життя нам не буде.
Довго їй лишилося?
– Думаю, що ні. Ми, українці, вже зірвали чеку. Навесні 2010-го, коли Янукович підписав "Харківські угоди", сиділи з друзями в кав'ярні. Настрій: "Кошмар і ужас! Що ж тепер буде з країною?" Люда Таран (поетеса. – "Країна") дуже бідкалася: "Це ж Росія 2017-го мали йти із Севастополя зі своїм флотом, а тепер он аж до котрого року продовжили". Я відповіла, що зараз не про це треба думати – а як втримати країну, бо почався перехід у період нових геополітичних констеляцій. "А флот?" – "Заспокойся, 2017-го Росія все одно не буде існувати в її нинішніх кордонах". – "А ти можеш мені це написати на папірці?" Всі веселилися, але вирвавши аркуш з блокнота, я написала. Попрошу в Людмили Таран, щоб вона сфотографувала ту мою розписку.
Станом на грудень 2017-го, за три роки, імперія не устоїться, бо вичерпала свої ресурси. Через що вона й почала цю гарячу війну. Це ресурсна імперія, а у ХХІ столітті такі не мають шансів вижити. Плюс міняється ціла концепція енергоносіїв: нафти по 100 доларів за барель уже не буде ніколи. Відбувається переформатування мапи світу. Я більш ніж впевнена, що й ЄС в нинішньому його вигляді не встоїть. Просто бачу, як вичітковується на перспективу Балтійсько-Чорноморський пояс. Подивіться, як підтягуються зараз союзники України – Скандинавія, країни Балтії, Польща, Румунія, – всупереч логіці економічного співробітництва з Росією.
Станом на 2020 рік мапа Європи виглядатиме інакше, ніж зараз. Уже видно ці лінії розколу. Німеччина, наприклад, має куди більше внутрішніх проблем, ніж нам здається. Свій поділ вона ще далеко не "зализала". Все це – розплати за "старі" історичні хвороби. А в них же тільки 12 років нацизму було! На їхніх проблемах якраз і грає ця "бензоколонка, керована ФСБ". Оце вони вміють – давити на проблеми у кожній країні з "індивідуальним підходом".
А на які наші чутливі зони давили й давлять?
– Вбивання у свідомість образу "дурного хохла". Деморалізація, зневіра в себе. Продовження тієї самої колоніальної політики. Пропаганда не змінилася. Постійне заповнення ефірів російським контентом на рівні "два притопа, три прихлопа" – веселуха, шансони-мюзикли. Синтез Луб'янки з Голлівудом. Але заберіть зараз це все – і в пересічного українця буде культурний шок. Бо на рівні розваг, повсякденного продукту він без російського шоу-бізу вже себе не уявляє. Звик до "нянь" і "кадєтов". І оце призвичаєння – та сама лінія формування внутрішньої неповноцінності.
Один польський мислитель сказав: "Для поневоленого народу краща поразка, ніж колаборація, бо поразка заощаджує більше життів майбутнім поколінням". Ми ж тільки зараз повертаємося до битв 1918–1920 років, і починаються запізнілі відкриття: "Ой, а воно ж тоді було так само, як нині!" Знайшли сокирку під лавкою. Досвід історичних поразок шалено важливий для аналізу, самоусвідомлення нації. Бо замість милуватися, які мої предки були кльові, включається: а що вони зробили не так? Чому ми зараз в цьому самому лайні?
Я вірю в книжку. В хороше якісне мистецтво, не в пропаганду. Неможливе думаюче суспільство без книжки. Від "коефіцієнту читання" в суспільстві залежить, наскільки люди в ньому покладаються на раціо, бачать зв'язок між подіями. Тільки читання формує здатність мислити не кліпами, а утримувати розвиток сюжету в часі і проектувати це на зовнішній світ. Тримати лінію, а не окремі точки.
Рівень озброєності суспільства проти маніпуляцій напряму пов'язаний з читанням. Крім того, хороше мистецтво формує смак, а смак – це здатність відрізнити справжнє від фейкового. Саме те, що зараз є єдиним надійним захистом проти путінської пропаганди і всіх її маразмів. Добрий смак відрізняє природне від сотвореного людиною, живу квітку – від штучної. Не здуриш. А всі ці завали російської пластмасової попси в нашому ефірі – якраз і є дегенерація смаку.
Що українцям найбільше заважає бути успішними?
– Попередні 500 років історії. Але її розуміння й відчуття дає позитив. Бо коли дивишся на все, що випало за цей час на нашу долю, – ми ще й непогано тримаємося. Якби сталінський план виявився успішним, то в ХХ столітті нас мало б уже не бути. А ми й Голодомор витримали, і стільки років антирадянської партизанки… Ми дуже сильний народ, тільки самі своєї сили не знаємо.
Як розвиватиметься ситуація з мовою у країні? В бік одномовності?
– Плавно собі буде розвиватися, як би й мала. Для початку треба повернути собі український медіаринок, інформаційний і культурний простір. Бо ця війна з нами із самого початку була інформаційна. Скільки я років кричала, що Україні не належить її інформаційний простір. 20 років б'юсь за український книжковий ринок. Доступу до Донбасу не було ще від 1990-х, його захопив російський дистриб'ютор. Українська книжка туди не надходила. Хіба що, як за кордон – взяв у торбу й повіз. У Луганську один наївний чоловік торік відкрив був українську книгарню. І радісно розповідав, яка вона успішна, – мовляв, міф про непопулярність української книжки на Сході розвіяно. Та як тільки він став на нормальні комерційні рейки, почалися наїзди: податкова, санепід. Все – закрили книгарню, задушили. "Ніззя" української книжки на Сході.
Мусить бути державна політика інформаційної безпеки. Елементарну деколонізацію треба здійснити. Щоб українські книжки потрапили в той-таки Донбас, на Південь, у міста, відведені за путінським планом "під Новоросію". Бо з боку Росії велась системна колоніальна політика, і були і є в нас люди, які на тому клали собі в кишеню й непогано підлатувалися. Якщо цей процес зупинити – буде, як із екологічно занечищеною річкою. Рейн перестали загиджувати стоками – і вистачило 20 років, щоб він відродився. Мова – також явище природне, зі своєю природною резистантністю. Давайте спершу приберемо стоки, якими занечищують наш мовний простір. І тоді побачимо, яка в Україні реальна мовна ситуація. Бо ми її не знаємо.
У 1990-х у Києві був "ефект черги". Стоїмо в крамниці за продуктами, всі звертаються до продавця по-російськи. Я підходжу, звертаюсь українською, продавщиця мені відповідає по-українськи. Наступний за мною покупець теж уже звертається українською – і так наступний, наступний – все, потяглося. Це несвідомо, ти просто збив психологічну перепону. Бо був дуже великий відсоток киян, для яких українська була тільки мовою домашнього вжитку. Зачинив за собою двері своєї квартири – й відразу "перешёл на правильный язык", кажучи мовою героїв Гоголя. Це інерція не одного покоління.
Зараз кажуть, що ніби Київ став більш україномовний. На рівні слуху – так, справді, ідете й чуєте: вулиця говорить. А я кажу як киянка, яка пам'ятає київську вулицю 1970-х, на якій українського слова не почуєш: немає в мене відчуття, що Київ "перейшов на українську". Просто ті кияни, які нею раніше спілкувалися тільки вдома, тепер винесли її на вулицю, – вперше за кілька поколінь перестали боятися чи соромитися публічно говорити нею вголос.
Якщо не здійснити реформ – країна не виживе. Бачите потенціал в українських еліт впоратися з цим викликом? От новий парламент запрацював.
– Не сподіваюся від цього парламенту ані великих реформ, ані грандіозних вчинків. Перше, що в ньому буде – великі чвари, гризня і собачіння. Ціла купа взаємних звинувачень, вовтузіння, багато неприємних несподіванок. Інакше не може бути: цей парламент обраний за старою системою імітаційної демократії. Була нав'язлива, істерична, абсолютно не адекватна історичному моментові виборча компанія. Не ідеології, плани, програми, а гра у "Выбери меня". Тож я би не ставила завищених вимог до цього парламенту.
Реформи потрібні, щоб вберегти країну – провести цей човник між рифами, коли льоди починають колотися, коли Росія буде валитися й почнуться великі переділи. І щоб її розвал не розчавив би нас, – це максимум, який можна вимагати від цього парламенту. Якщо вони його виконають, я буду щаслива.
Треба приготуватися: у цьому парламенті буде вирування каналізації. Але нам тим часом своє робить – зберігати країну, що б не було. На рівні горизонталі – як воно й пішло від Майдану. Кріпити зв'язки міжлюдські, між містами та громадами. Оце та, за польським зразком, "Солідарність", яка творить суспільство й утримує державу, навіть коли вертикаль влади слабенька. Бо якщо ми повністю здамося на політиків і тільки водитимемо очима за ними, обурююючись, що вони роблять щось не так, – це буде те саме "обслуговування вампіра", яке тривало попередні 10 років.
Чи вистачить твердості й терпеливості в українського суспільства? Це ж не є нормальний стан існування в такому підвищеному градусі. Ще й еліти так відстають від народу.
– Не тільки в Україні політичний клас неадекватний теперішнім історичним викликам. Сьогодні глобальна криза політиків і політики. Вона у відриві від етики, як виявилося, не справляється з управлінням. Вигодували Путіна, як у 1930-х випестили Гітлера. Тільки з тією різницею, що сьогодні, холєра, нема Черчилля. Нема й Рузвельта. Політичний клас в усіх країнах становлять переважно досить дрібні за масштабом люди, які думають у першу чергу про свою кишеню. І на цьому тлі колишня комсомольська активістка Анґела Меркель, виявляється, ще ого-го виглядає! Мало не наступниця Марґарет Тетчер. Так, кобіта недурна, і хитра, примудряється маневрувати – але ну не Тетчер же. Однак, як у Довлатова: "Леночка, ты чудно выглядишь, особенно на фоне остальных". Всі "не красавцы". Кругом оперетка.
Взагалі, людству для протверезіння потрібна хороша економічна криза. Коли б раптом стало ясно, що всі ті гроші – попіл. Дзвіночок був у 2008-му, слабенький. Один раз штурхонуло – не зрозуміли. Штурхоне сильніше. Доки не дійде.
Як нам вижити, маючи хижу імперію під боком?
– Ми придумали цю імперію й "подарували" її світові (сама назва "Росія" – грецька форма "Русі" – почала широко вживатися спершу в середовищі київських православних книжників, коли ще українські землі входили до Речі Посполитої. 1721-го Петро I взяв цю книжну назву для своєї щойно проголошеної імперії – замість дотеперішньої "Московське царство". – "Країна"). Навіть ідеологію Петрові І вигадав Феофан Прокопович (ректор Києво-Могилянської академії в 1710–1716 роках, згодом став фактичним главою Російської православної церкви. – "Країна"). І тепер це маємо одробити. Чому вона до нас знову приперлася, ця імперія? Бо жити без нас не може. Без нас вона вертається в епоху Івана Грозного.
Так, ми були донором імперії. Наші предки у XVII–XVIII століттях ішли на північ спершу місіонерствувати, а потім просто кар'єри робити. "Плакали, кололись, но продолжали грызть кактус". Згодом нас у ролі європеїзаторів і просвітителів Росії витіснили голландці й німці. Але це ми породили цю імперію. Ми вигодували цього монстра. І тепер наш обов'язок – зробити їй delete. Це наша місія – маємо це усвідомлювати. Так що те, що на нас вона сьогодні обламалася, – історично закономірний процес. Ми отримуємо шанс системну помилку, зроблену нами 200–300 років тому, відіграти.
Путін з цим Кримом розбудив сплячих демонів, коли заговорив про історичні права. "Лучше б ты помалкивал", – називається. Бо якщо дивитися на історичні права, то лишаєшся ти, пацан, зі своєю Московією "в границах 1564 года" – і бай-бай. Але все, ящик Пандори відкритий. А з тамтого боку Японія з Китаєм лежать і вичікують, щоб тихо, ненав'язливо ввійти й узяти своє. Справа часу й техніки.
Що на Заході найважче збагнути про нас, про Україну?
– Їм все важко зрозуміти. Всі ці роки Україна сама про себе не говорила. Треба долати стереотипи російської пропаганди. Дуже активна робота велася з 2004-го на Заході – Ukraine is a split country (Україна – розділена країна. – "Країна"). До розколу готували. Європейці могли геть не відати нічого про Україну, але знали, що одна її половина – прозахідна, друга – проросійська. Прозахідна говорить українською і хоче в Європу, друга – російською і хоче в Росію. Україна ж загалом зникає при такій постановці питання. І за всі ці роки я замучилася щоразу пояснювати на Заході, що це пропагандистський міф.
Ти можеш видати під сорок перекладних книжок у різних країнах. Після кожної приїжджаєш на презентації і даєш інтерв'ю. Таких турів може бути й чотириста, і чотири тисячі, але я сама все одно не перекричу ту Russia Today, яка є в кожному готелі кожного альпійського курорту. Це постійний шумовий ефект – "Україна розділена".
Вдалося тепер подолати чи бодай ослабити ці стереотипи про Україну на Заході?
– Бачу, як міняється дискурс. Ще у травні загальна настанова на Заході була, що Путін в Україні, мовляв, має свої резони. Штайнмайєр (міністр закордонних справ Німеччини. – "Країна") виголошував промову на Форумі європейських письменників: "В Україні зараз святкують двохсотліття Шевченка. Але був важливіший український письменник – Гоголь, який писав по-російськи і вважав, що його батьківщина – Little Russia – має належати до Росії. А зараз в Україні дехто хоче заборонити російську мову. Тому давайте так легко не засуджувати Путіна. У нього є свої причини втрутитися в ситуацію в Україні".
Мене реально чорти взяли. 8 травня, Берлін – такий символічний збіг. Я приїхала, коли вже знайшли того депутата з розпоротим животом (Володимира Рибака, депутата Горлівської міськради, у квітні закатували бойовики за проукраїнську позицію. – "Країна"). І тут, холєра ясна, мушу від цього ріббентропа в Берліні вислуховувати, хто фашист, а хто – антифашист. Словом, в д'Артаньянові заграла кров тюїльрійських гвардійців – і мене понесло.
Перепрошую, жорстко кажу, в мене якийсь шизофренічний стан: я приїхала звідти, де людям розпорюють животи, а ви тут говорите про діалог. Ніхто ніякої російської мови в Україні не забороняє, це маніпуляція. І який діалог ви збираєтеся провадити, коли з другого боку – насильство? Якого роду діалог ви можете мати під дулом автомата і з розпоротими животами? Який "обмін думками" ви хочете мати з тим, хто приходить вас убивати? У такий спосіб отримаєте ток-шоу, на якому 5 хвилин дасте Гітлеру і 5 хвилин – єврею.
Шок був, мікрофон мені вирубали. Перелякана модераторка: "Там щось сталося з мікрофоном". Штайнмайєр зник, не дочекавшись перерви. Подумала: це я ще тобі, дорогенький, не розказала, як моя тітка в тюрмі ґестапо просиділа два місяці, чекаючи смерті, і як моя мама дівчинкою за німецької окупації від облав переховувалася. Так що я дещо знаю про Пакт Молотова-Ріббентропа, і що таке союз Москви і Берліна, і як ви добре вмієте грати в чотири руки з росіянами, "борці з фашизмом".
П'ять місяців "адвокатам України" пішло на те, щоб переконати Захід: Майдан – не фашисти, не антисеміти, в Україні – не хунта. Український опір зламав стереотипи про "розділену Україну". Тепер нас стали по-іншому слухати. Сьогодні вже ніхто не буде говорити про діалог. Це все реально ми зробили, своїми жертвами і опором. 90 відсотків цієї війни виграється на інформаційному фронті. Коли ж нема в руках інформаційних важелів, іде війна останнім можливим ресурсом – живим м'ясом. Ми змінили парадигму. Подолали фейковий образ України, за якого купа цих Земанів (президент Чехії, відомий проросійськими симпатіями й антиукраїнськими висловлюваннями. – "Країна") дійсно були готові віддати Україну Путіну. А от вже "не получилось". І "не получится".
Однак найбільші труднощі нас чекають попереду?
– Так, 2015-й буде важкий. За рік ми зустрінемося в дещо іншій реальності. Світова війна у нових формах. Незалежно від того, чи будуть якісь локальні конфлікти. Хоч, думаю, щось у Прибалтиці таки буде. Дуже багато позакладали там оцих "мін". Деякі литовські й латиські інтелектуали взагалі прямо кажуть: спасибі, ваш Майдан нас врятував. Бо цей сценарій, коли заходять російські війська і "рятують" "русскоязычное население", оригінально призначався для країн Балтії. Тож там все так легко не обійдеться.
Наша країна наскільки зараз уже розмінована?
– Мені було дуже страшно торік 30 листопада. Цілий грудень народ танцював, веселився, скакав на Майдані, а я була абсолютно хвора від жаху. Розуміла: Путіну треба отримати реванш за поразку в 2004-му. Бо існує ця банальна мстивість "гебешного карлика". І цим разом він прийшов по кров. Тоді мені було дуже страшно.
Зараз якесь відчуття попуску ніби. Що кровопролиття ніби вже перенесене. Зараз включаться інші театри воєнних дій. У якесь велике вторгнення – всіх, мовляв, "попишу-порежу", килимовими бомбардуваннями накрию і в ядерний попіл зітру – не вірю. Блатний блеф. Той, хто збирається вторгатися, про це не кричить. Це – чисто інформаційний терор. Та й навіть не їхній це стиль, феесбешний. Вони працюють нишком, підленько, замасковано, у режимі диверсій. І навіть коли за руку вже спіймали: "А это не мы", – оце їхня головна стилістика.
Купа брехні ще буде. Мерзенного багато. А от так, щоб мені було стрьомно через небезпеку великих кривавих боїв на території України – то ні. У нас тут радше випробовування морального характеру попереду. І це не менш серйозно.
3 
1
Коментарі