Російську національну ідентичність визначають імперіалізм і націоналізм
Історія та географія Росії сформували її національну ідентичність, характерними рисами якої є імперіалізм і націоналізм. Ідентичності Росії та СРСР ніколи не були відокремлені одна від одної. Довголітнє бажання отримати статус міжнародно визнаної великої держави досі панує в російському суспільстві. Ідентичність, а також кілька інших рис на зразок особливої форми націоналізму та ставлення до Заходу як до негативного "іншого", дає ключ для розуміння поведінки Росії під час кризи в Україні. Крім того, особливі характеристики російської ідентичності визначатимуть політичну культуру РФ у майбутньому.
Щоб зрозуміти сучасну Російську Федерацію та її політику щодо України, необхідно усвідомити, наскільки історія Росії відрізнялася від історії країн Західної Європи. Англія і Франція створили заморські імперії після того, як консолідували власні нації-держави у XVI і XVII ст. Після Другої світової війни вони відступили зі своїх колоній і повернулися до націй-держав. 1707-го Англія і Шотландія утворили союз, в якому друга отримала право на окрему законодавчу й освітню систему, а також на свою валюту. Натомість українсько-російська Переяславська угода 1654 року і сьогодні лишається предметом конфліктів. Росія розглядала її не як спосіб утворення рівноправного союзу, а як засіб підпорядкування України.
Росія не зуміла розбудувати націю-державу до того, як почала створювати імперію. Її історія і географія заважали відмовитись від імперії та імперського світогляду. Однак російський націоналізм нагадував англійський тим, що обидва були частиною "союзної" ідентичності. Ні росіяни, ні англійці не мали сепаратистських рухів. Однак використовувати термін "націоналізм" для позначення російського і англійського уніонізму навряд чи доцільно: в Англії ніколи не було еквівалента Шотландської національної партії, а до 1990-х англійські фани носили "Юніон Джек" – прапор Об'єднаного Королівства Великої Британії. Але схожість між російською та англійською ідентичностями зменшилася за останні 20 років – завдяки посиленню англійського націоналізму. Перемога кампанії за вихід Великої Британії з Євросоюзу на референдумі в червні 2016-го стала багато в чому наслідком його відродження.
Російський націоналізм не зумів відокремити себе від "союзної" ідентичності. За часів СРСР багатьох некоректно називали "російськими націоналістами", хоча вони не підтримували незалежність Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. Дисидентів, які вимагали такої незалежності – таких як Володимир Буковський і Андрій Амальрік – були одиниці. "Офіційні російські націоналісти" вільно працювали в радянській системі останні три десятиліття існування СРСР. "Неофіційні російські націоналісти" прагнули перетворення Радянського Союзу на російську націю-державу, а не незалежності РФ. Тому вони були імперіалістами, а не сепаратистами.
Росію можна також порівняти з Туреччиною, яка виникла як нація-держава у 1920-х із руїн Османської імперії. Однак після розпаду СРСР у Росії не з'явився свій прототип турецького націоналістичного лідера Мустафи Кемаля Ататюрка. Він намагався позбутися спадщини відсталої Османської імперії та модернізувати країну – побудувати націю-державу західного зразка. Путін, на відміну від нього, зображав Захід як втілення "хаосу".
Пострадянські російські лідери не намагалися дистанціюватися від колишнього СРСР. Вони прагнули, щоб Російська Федерація отримала статус спадкоємиці Радянського Союзу. Це дозволило їй зберегти місце постійного члена Ради Безпеки ООН. Західні країни підтримали це прагнення, адже Росія успадкувала більшість радянської ядерної зброї.
СРСР був утворений іншим способом, ніж інші комуністичні федерації – Чехословаччина та Югославія. 14 неросійських республік Радянського Союзу – як і республіки Чехословаччина та Югославія – мали свої інститути, зокрема комуністичні партії, союзи молоді, академії наук. А у Російській РФСР їх не було. Борис Єльцин почав будувати їх після обрання президентом у червні 1991 року. Але мав надто мало часу, аби завершити цей процес до того, як СРСР розпався.
Білорусь нагадувала Україну, бо мала власні республіканські інститути й ідентичність, відмінну від радянської. Водночас Білорусь відрізнялась від України. В ній не було дисидентського руху в часи СРСР. А в Україні дисидентів було найбільше серед усіх радянських республік – пропорційно до кількості населення. Ці відмінності збереглись після колапсу СРСР. Радянський білоруський націоналізм Олександра Лукашенка завжди був популярніший, ніж етнічний націоналізм і патріотизм опозиційних груп. В Україні ж радянська ідентичність була затребувана лише на Донбасі та в Криму, де вона живила проросійський сепаратизм.
Релігія була іншим фактором, який відрізняв російський і сербський (югославський) націоналізм. Російська православна церква грає провідну роль у російській національній ідентичності та "союзному" націоналізмі. Зараз вона прагне контролювати росіян, українців і білорусів. А Сербська православна церква обмежує себе сербами. Україна з населенням утричі меншим, ніж у РФ, має однакову з нею кількість православних парафій. Тому канонічна влада РПЦ над Україною надважлива для збереження її впливу в православному світі.
Переплетення радянської та російської ідентичностей має три наслідки. Перший полягав у тому, що РРФСР не заявила про незалежність від СРСР у серпні 1991 року – після невдалого путчу й розпаду Радянського Союзу. Натомість проголосила суверенітет у червні 1990-го і тепер щороку відзначає День Росії в цю дату. Україна заявила про суверенітет і незалежність у липні 1990-го й серпні 1991 року. Відповідно, святкує День Незалежності 24 серпня.
По-друге, Росія не змогла піти шляхом Туреччини Ататюрка, дистанціювавши себе від Радянської імперії та побудувавши громадянську націю-державу. У 1990-х підтримка громадянського націотворення в РФ була слабкою. Президент Борис Єльцин, на відміну від лідерів України і трьох балтійських держав, не намагався здійснити трансформацію у чотирьох сферах: націотворення, державотворення, демократизація і побудова ринкової економіки. Він підтримував російське націотворення і збереження сурогату СРСР у вигляді політичних, економічних і безпекових зв'язків у межах Співдружності Незалежних Держав. На президентських виборах 1996 року Єльцин, змагаючись із лідером Комуністичної партії Геннадієм Зюгановим, виступав за створення союзної держави Росії та Білорусі. 1999-го в Україні Леонід Кучма також протистояв лідеру комуністів – Петру Симоненку. Однак переміг того, апелюючи до антикомуністичного патріотизму і позиціонуючи себе захисником української держави.
По-третє, російський великодержавний націоналізм під час правління Леоніда Брежнєва і Юрія Андропова, а також за президентства Володимира Путіна створив культ Сталіна. Його возвеличують за побудову ядерної наддержави, якої боявся Захід. Цей культ міфологізує Велику Вітчизняну війну, ігноруючи нацистсько-радянський альянс 1939–1941 років, і применшує його злочини проти людства. Український процес десталінізації тісно пов'язаний із її пострадянською національною ідентичністю і державністю.
Росіяни обговорювали контури власної національної ідентичності, починаючи з 1990-х. Зі змісту цих дебатів можна виокремити п'ять підходів.
Перший – союзна ідентичність. Цей підхід запропонували радянські націоналісти з комуністичних партій Росії й України. Популярності він набув під час президентства Путіна у вигляді євразійства. Воно спирається на крайні праві європейські ідеології та поєднує російський націоналізм із більшовизмом.
Другий підхід: російська нація включає три східнослов'янські народи, яких об'єднують спільні історичні корені й культура. Путін та його оточення вірять, що росіяни й українці – "один народ". З цього випливає, що вони мусять жити разом в одному державному союзі чи бодай культурному просторі, який називають "русским миром". "Білі" російські письменники в еміграції і військово-політичні лідери стали популярними в РФ і посилили сприйняття українців не як окремого народу, а як "малоросів" – гілки російської нації. Письменник-емігрант і симпатик фашистів Іван Ільїн є улюбленим автором Путіна. Ігор Гіркін, який очолював підрозділи, що захопили кілька міст на Донбасі навесні позаторік, переконаний: українці – не окремий народ, а їхня мова є діалектом російської.
Третій підхід: російська нація є спільнотою носіїв російської мови – незалежно від етнічної приналежності, оскільки саме мова є головним маркером ідентичності. На саміті НАТО в Бухаресті 2008-го Путін заявив, що Україна – штучна держава, на сході та півдні якої мешкають "17 мільйонів росіян". Він мав на увазі російськомовних жителів, яких вважають "співвітчизниками" і називають "росіянами". Цей міф було знищено під час кризи 2014–2015 років. Тоді плани Путіна викроїти "Новоросію" зі східної і південної України зазнали фіаско. У Кремлі не можуть зрозуміти, як носій російської мови може бути патріотом України.
Четвертий підхід: російська нація – це спільнота, об'єднана єдиною расою. У пізні царський і радянський періоди його сповідували "чорносотенці"-антисеміти й члени православної спільноти "Пам'ять" відповідно.
Підхід п'ятий: громадянська російська національна ідентичність жителів РФ. "Россияне" і "русские" англійською звучать однаково – russians, однак ці поняття відрізняються: "российская" національна ідентичність є аналогом британської, а "русская" – англійської. Прихильність до російської громадянської ідентичності виникла серед інтелектуалів у 1990-х. Але не знайшла підтримки в суспільстві.
Націоналізм посів чільне місце в РФ під час президентського правління Путіна. Він у своїй політиці об'єднав елементи перших трьох підходів. Домінантною ідеологією сучасної Росії стало євразійство. Воно виникло у 1930-х у середовищі "білих" емігрантів, які відмовилися від антикомуністичних поглядів і підтримали націонал-більшовизм Сталіна. Євразійство і тоді, і тепер міфологізувало Росію. Розглядає її не як колоніальну державу, а як спільноту людей, якій нібито загрожує західний колоніалізм.
Євразійство стверджує: "російські цінності" ліпші за європейські, бо ті нібито деградували внаслідок політичної коректності, одностатевих шлюбів, занепаду релігійних почуттів і підмивання суверенітету націй-держав діями ЄС. Союзниками Росії у таких поглядах виступають антиєвропейські крайні праві націонал-популісти. Дехто з них, зокрема французький Національний фронт, отримує "кредити" від Москви.
Рання "керована демократія" Путіна трансформувалась у "керований націоналізм". Тих із російських націоналістів, які відмовилися співпрацювати з владою, заборонили, а ті, хто на це погодились, отримали фінансування. Було створено низку виборчих проектів – зокрема, партію "Родина", аби відбирати голоси в комуністів. Націоналістичним, козацьким, монархічним і православним радикальним групам влада дозволила набирати, тренувати і відправляти добровольців на Донбас, аби ті воювали разом із сепаратистами.
Сучасна російська ідентичність досягла свого апогею. Союзна ідентичність популярна серед провладної еліти й населення. Заснований на "традиційних" консервативних цінностях Євразійський економічний союз розглядають як альтернативу ЄС, який відійшов від християнської спадщини й підважує традиційну націю-державу. Ядро Євразійського союзу складають три східнослов'янські народи і спільнота російськомовних "співвітчизників". Україну вважають штучним утворенням і неспроможною державою. Її російськомовні східні й південні регіони потребують захисту від "фашистів" і націоналістів, які прийшли до влади на хвилі заколоту під час Майдану, за яким стояли Євросоюз і США.
Усі російські націоналісти й демократи підтримують анексію Криму – за винятком непопулярної партії "Яблоко". Водночас демократи критикують вторгнення та гібридну війну Росії на Донбасі. Але навряд чи вони прийдуть до влади у найближчому майбутньому. Радянська і російська культура не сприяють відставці чи поразці на виборах лідерів держави. Тому протягом найближчого майбутнього світогляд російських лідерів, їхні відносини із Заходом та імідж РФ як великої держави і унікальної цивілізації визначатимуть сучасні євразійська, східнослов'янська та російськомовна ідентичності.
Цю статтю було написано для німецького уряду
3 
1
Коментарі