"Це наше перше визнання, хоч і недолуге"

Нобелівський комітет досі дивиться на пострадянський простір крізь призму московського колоніального бачення

Здавалося б – здобули: українці вперше отримали Нобелівську премію. Перемога, про яку мріяли понад століття. Адже з часу заснування нагороди 1901-го нам вона не випадала жодного разу. Цього року лауреатами Нобелівської премії миру стали українська правозахисна організація "Центр громадянських свобод", яку очолює 39-річна Олександра Матвійчук, правозахисник із Білорусі, 60-річний Олесь Біляцький, та російське історико-просвітницьке, правозахисне товариство "Меморіал". І чомусь одразу згадується анекдот про те, що в перемоги якийсь не такий присмак.

 

Винесемо за дужки те, що українські нобеліанти "широко відомі у вкрай вузькому колі". Навіть мені, який більш-менш орієнтується в поточних подіях, довелося шукати у Вікіпедії, хто ж це від нас такий відомий у світі. Виявилося, про одну їхню ініціативу я таки чув – "­Євромайдан-SОS". Усе інше – типове портфоліо "професійних грантових активістів", напевно, знаних і шанованих у відповідній професійній тусівці. Трохи дивний вибір репрезентантів країни, що воює і має активний волонтерський рух. Але головне, що організація справді наша, чітко українська, весь час на правильних позиціях. Зокрема нині документує злочини російських окупантів для майбутнього трибуналу.

А от контекст, у який вписали наших нобеліантів, – оце вже журба. Західні інтелектуали з Нобелівського комітету виявили глибоку дрімучість та повне панування в їхніх мізках російських історико-­культурних наративів.

Очевидно, що приводом для нобелювання цієї частини світу став героїчний опір українців російській агресії. Але західні інтелігенти так і не спромоглися відзначити одну Україну. І саме Україну. Певно, в їхній покрученій постмодерном і зараженій тупим пацифізмом свідомості це видавалося б чимось, що нагадувало б "нацизм". Вони могли присудити нам Нобеля лише разом із білорусами та росіянами – тобто в рамках московської парадигми "трьох братніх народів".

Об'єктивно, з усіх нобеліантів цього року найбільше заслужив премію білорус Олесь Біляцький, який за ґратами відстоює права людини в окупованій Білорусі й не здається попри загрозу провести в тюрмі наступне десятиліття. Нобель Біляцькому – логічне продовження традиції нобелювання політв'язнів-дисидентів, розвиток теми Сахарова й Мандели. Побажаємо йому здоров'я й витримки та сподіватимемося, що Нобелівка стане хоча б мінімальним запобіжником і лукашенківська диктатура хоча б фізично не знищить лауреата.

"Хорошие русские" з товариства "Меморіал" справді послідовно не підтримували агресивної політики Путіна. Обережно й делікатно опонували кремлівській пропаганді, за що чи не першими на Росії отримали статус "іноагентів". Але ж і вплив їхній на перебіг подій виявився ніяким. І жертвами репресій їх особливо не назвеш. Так, тихенько казали "а ми не згодні", десь із-під лавки, куди їх засунула влада. Тим часом отримували гранти, жили-поживали, а як рашизм остаточно переміг і підім'яв усе під себе, повиїздили в еміграцію з твердими гарантіями політичного притулку. Така собі "історія успіху", не сильно тягне на Нобеля.

А якщо врахувати, що саме "Меморіал" був однією з найстаріших правозахисних організацій на Росії й у далекі 1990-ті мав чималий авторитет, але проґавив поворот РФ на рейки нацизму й надто пізно почав називати речі своїми іменами, то виникає запитання: ким вважати і "Меморіал", і загалом усю цю тусівку "хороших русских"? Жертвами режиму чи водночас і частковими винуватцями того, що цей режим склався?

Добре пам'ятаю, як далекого 2001-го саме в особняку "Меморіалу" в Каретному провулку я, тоді ще молодий і безбородий, доводив московським інтелігентам, що Росія повторює шлях Веймарської Німеччини. І що логічним його кінцем може бути лише нацизм і Рейх. Солідна жінка зверхньо пояснювала мені, що це в нас в Україні постійна загроза впадіння в етнічний фашизм, а в них молода, ще трохи кривенька, але послідовна демократія, яка розвивається саме так, як треба, і ми у своїй провінційності того не розуміємо. Жінку звали Анна Політковська, царство їй небесне. Три роки потому нацистський режим розстріляв її посеред Москви, неподалік від того ж Каретного. Я щоразу згадую тодішню дискусію, коли заходить мова про частку відповідальності російських інтелігентів-демократів за те, що Росія породила режим Путіна.

 

До речі, минулого місяця рашистський режим віджав у "Меморіалу" той самий особняк на Каретному, майже одночасно з мобілізацією. Певно, саме ця "страшна репресія" спонукала Нобелівський комітет прирівняти "Меморіал" до українців, які воюють, і білоруських політв'язнів.

"Меморіал", напевно, справді найменш токсична російська контора. І в цьому сенсі вибір Нобелівського комітету, мабуть, видається їм правильним і виваженим. У парадигмі, в якій Україну у принципі не можна розглядати окремо від Москви, певно так і є. А от хибність і токсичність самої цієї парадигми аж ніяк не доходить до "світлих умів" Заходу. І це найбільше прикре відкриття, чи то пак викриття, цьогорічної премії.

Нобелівський комітет показав, що досі дивиться на весь пострадянський простір крізь призму московського колоніального бачення. І не готовий сприймати нові незалежні держави як по-справжньому рівні й самостійні суб'єкти.

Також він показав неготовність рішуче засуджувати імперію зла як таку. Це відчайдушні спроби звести всю проблему тільки до конкретного диктатора. Саме цій меті слугує вивищування "хороших русских" попри їхню реальну імпотентність і невпливовість на Росії.

Нобелівська премія миру цього року стала премією "русского мира". На жаль, така системна сліпота нагородного комітету не виняток, а дзеркало того, яка картина світу панує в головах більшості західних інтелектуалів.

Що нам із цим робити? Та, власне, продовжувати те, що уможливило цю першу, поки що контраверсійну, українську Нобелівку: бити москалів на фронті.

Нобелівка Миру парадоксальна від свого заснування, адже утворена на гроші від продажу динаміту. Не менш парадоксальна була і практика її присудження, адже ні герої-політв'язні, ні багато політиків, які її отримували, не відповідали заявленому засновником критерію нобеліанта миру: "Зробити найбільший або найкращий внесок у дружні стосунки між націями, у скасування або скорочення армій, що існують, та у проведення або агітацію мирних з'їздів".

Премія давно відійшла від початкового призначення і стала, швидше, інструментом "висловлення публічної емпатії" з боку західного суспільства. Притому ця емпатія нібито стосувалася жертв репресій і геноцидів, але водночас лише тих, хто зумів поставити себе у світі так, щоб про нього весь час говорили.

Попри мільйони знищених окупантами українців, ми ніколи раніше не "сподобилися" уваги Нобелівського комітету. Бо були занадто жертвами. Наш тихий плач губився за гучними звуками імперії зла, до яких західні інтелектуали звикли дослухатися.

Парадокс, але Нобелівка Миру для українців стала можливою винятково за рахунок успішної війни проти агресора. Ми зупинили наступ "другої армії світу". І от нам перше, ще недолуге через інтелектуальні обмеження Заходу, але все ж визнання.

Повне, без жодних "але", прийняття нас суб'єктами, гідними окремішнього розгляду й відзначення, прийде тоді, коли ми в цій війні вщент розіб'ємо Росію. І світ із подивом дивитиметься на нашу тотальну перемогу.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×