"Більшовики намагалися викорчувати селянство, і результатом стала катастрофа"

Голод в Україні штучний. Це результат радянської політики щодо знищення приватного господарства й заміщення його колективним, де земля та худоба були спільні, тобто нічиї.

Земля, хліб, корова, свобода – ці чотири слова описують менталітет селянина. Скільки разів я чув від них: "Хочу свою землю. Як я можу бути щасливий, якщо в мене немає своєї землі? Навіщо мені працювати, якщо я не маю своєї землі?"

Хліб – друга домінанта в їхній свідомості. Місяць тому один українець із захопленням сказав: "Мені байдуже, чи я працюю на поміщика, чи на комуніста, чи на поляка, аби тільки він давав мені достатньо хліба". Колгоспи асоціюються у свідомості селянина з вилученням зерна й відсутністю хліба.

 

Корова – це багатство й щастя в ментальності селянина. Вступ до колгоспу здебільшого означав відмову від корови на користь спільного блага. Люди обурювалися: "Чому я повинен віддавати свою корову іншим? Чому п'яниці й нікчеми повинні користуватися моєю коровою?" Коли уряд намагався силою змусити їх віддати корів, селяни у відповідь вирізали худобу та з'їдали.

Свобода – ще одна провідна сила для селянина. Він постає проти того, щоб молоді комуністи з міст силою заганяли його в колгосп. Ця сила призвела до того, що шість чи сім мільйонів "куркулів" – колишніх заможних селян – вирвали з корінням і відправили на заслання з варварством, яке зовнішній світ не може усвідомити.

Колгосп імені Сталіна перебував у районі суцільної колективізації. Із 1929 року, коли він був заснований у селі, перебував у хаосі класової війни, але тепер, восени 1931-го, все знову було спокійно. Голова сільради, палкий, енергійний молодий комуніст, якому старші селяни низько вклонялися і перед яким шанобливо схиляли голови, з гордістю пояснював, як їм вдалося досягти єдності в селі. "У нас було 40 куркульських родин, і ми всіх їх вислали. Вислати тільки чоловіків було недостатньо. Треба було вирвати з корінням усі куркульські елементи. Тому ми вислали і жінок, і дітей – на Соловки або в Сибір рубати ліс, або працювати на залізницях. За шість років, якщо вони покажуть себе на нашому боці, їм дозволять повернутися. Нині боротьба з куркулями закінчилася нашою перемогою, бо останній куркуль пішов місяць тому".

Розкуркулення енергійно проводили по всій країні. Коли пароплав, на якому я подорожував, спускався вниз Волгою, можна було побачити сотню селян, чоловіків, жінок і дітей, з усім їхнім майном, які нерухомо сиділи на березі, дивлячись на річку в безнадійному відчаї. Жінка з паро­плава обернулася до мене й тихо сказала: "Бачиш їх? Це куркулі, їх висилають тільки за те, що вони все життя тяжко працювали". Селян тисячами висилали на голодну смерть. Це жахливо, як із ними поводилися. Їм не давали хлібних карток, нічого. Велику кількість відправили до Ташкента й залишили розгублених на міській площі. Вони не знали, що робити, й багато з них померло від голоду.

На сталінській фермі селянки отримують 10 фунтів чорного хліба на місяць і капустяний суп, а ті, які залишаються вдома, не отримують нічого. В Україні в одному колективі пайок становив 20 фунтів. Селяни скаржаться: "Подивіться на зерно, гниле зерно – ось що вони нам залишають. Усе найкраще зерно відправляють до найближчого міста на експорт, а нам не вистачає на їжу". У деяких селах вилучення урядом зерна призвело до збройних сутичок між селянами та комуністичною владою.

Уряд тут – найжорстокіший з усіх можливих у світі. Селяни ненавидять комуністів. Тисячі й тисячі найкращих чоловіків заслано в Сибір і на безлюдний острів Соловки. Тож однією з причин, які змусили мене полишити Юзівку, було те, що з усього, що там було, я міг їсти лише шматок хліба – і це все, чим я харчувався протягом 7 годин. Багато хто занадто слабкий, щоб працювати.

Мільйони людей помирають від голоду. Суд над британськими інженерами є лише доповненням до недавнього розстрілу 35 видатних працівників сільського господарства, зокрема віцекомісара міністерства сільського господарства, і є спробою перевірити народний гнів проти голоду, який переслідує кожен район Радянського Союзу.

Я ходив пішки від села до села, спав на твердій підлозі селянських хат, розмовляв із пересічними людьми, справжнім народом. Моє взуття зносилося. Кожен наступний крок хлюпав снігом або коловся камінцями крізь підошву, однак мене тримало бажання розв'язати це завдання: звідки в одній із найбагатших зерном країні взявся голод?

Люди, не соромлячись, викладали мені своє горе. Я про­й­шов через безліч сіл і 12 колгоспів. Скрізь я чув плач. Голод майже всюди. Мільйони помирають від нього. Я мандрував кілька днів Україною, і там не було хліба. У дітей боліли животи, всі коні й корови виздихали, люди вмирали з голоду. Терор був нечуваних масштабів.

Більшість офіційних осіб заперечує існування будь-якого голоду, але за кілька хвилин після одного такого заперечення в потягу я насмілився кинути на підлогу шматок зчерствілого хліба. Селянин, наче куля, кинувся до нього та проковтнув його. Те саме повторилося зі шкуринкою апельсина.

Одного вечора до хати зайшли двоє солдатів, які прийшли заарештувати злодія, винного в убивстві. Він пішов красти картоплю з хати іншого селянина. Господар, почувши шум, вийшов, щоб схопити злодія, і той ударив його ножем у серце. Солдати розповіли, що крадіжки значно почастішали, а інший червоноармієць, який прийшов наступного ранку, попередив мене: "Не подорожуйте вночі. Занадто багато диких, некультурних людей, які хочуть їсти і красти". Поводир провів мене далі через кілька сіл, і я опинився в Україні. Дорогою я зайшов до школи, де висіло оголошення: "Радянська школа – найкраща з усіх шкіл світу".

Я залишився на ніч у селі, де колись було 200 волів, а тепер залишилося шість. Селяни їли корм для худоби, і в них залишився лише місячний запас. Вони розповіли мені, що багато хто вже помер від голоду. Двоє солдатів прийшли заарештувати злодія. Вони застерегли мене від поїздок уночі, оскільки було багато голодних відчайдухів.

Уздовж дороги я часто помічав ділянки, де з-під снігу визирали сухі торішні бур'яни. Старий українець сумно вказав на поля. "У старі часи це була суцільна золота маса. А тепер там одні бур'яни. Колись у нас були коні, корови, свині та кури. Тепер ми вмираємо з голоду. Колись ми годували весь світ. Тепер у нас забрали все, що ми мали. Раніше я міг вас почастувати курятиною, яйцями, молоком і білим хлібом як свого гостя. Тепер у нас немає хліба. Вони нас убивають".

"А де ваші коні?" – запитував я в кожному селі, яке відвідував. Кінь нині – це питання життя і смерті, бо як без коня орати й сіяти під наступний урожай. Якщо ж не сіяти, то смерть – єдина перспектива в майбутньому. І чув у відповідь: "Більшість наших коней здохла, а ті що залишилися, всі обшарпані та хворі".

 

Тракторів не вистачало, щоб компенсувати загибель коней. Один мудрий селянин лаконічно сформулював проблему: "Кінь кращий за трактор. Трактор їде й зупиняється, а кінь іде весь час. Трактор можна використовувати лише в певні сезони, а коня – весь рік. Трактор не може дати гній, а кінь може".

Картоплі не вистачало, щоб якось дотягти до нового врожаю. Коли я поділився шматком свого білого хліба і маслом, одна жінка сказала: "Тепер я з'їла щось таке добре, що можу помирати спокійно". З усіх боків у селі лунав стогін: "Ми помремо!" Чимало людей також казало: "Тут жахливо, багато людей помирає, але далі на півдні набагато гірше. Поїдьте в Полтаву, й ви побачите сотні порожніх хат. У селі на 300 хат лише в сотні будуть люди, решта померла, дехто таки виїхав, але більшість померла від голоду".

В одній сільській хаті, де я зупинився, ми спали вдев'ятьох у одній кімнаті. Було жахливо бачити, що у двох із трьох дітей боліли животи. Усе, що можна було з'їсти, – брудний суп, у якому плавали 1–2 шматочки картоплі. І це все, що їла вся родина, зокрема і я, дерев'яними ложками. Страх смерті оповив хату.

В Україні спостерігається голод. Колгоспи зазнали повного краху, і тепер із них відбувається міграція. У багатьох колективах просто нічого не залишилося, і багато селян з півдня, аж до Бессарабського кордону, попрямувало до Москви в пошуках хліба. Навіть армія відчуває брак продовольства, і в ній панує серйозне невдоволення.

Русифікація та централізація – новий вердикт останнього місяця. Скрипник, комісар, який відповідав за освіту, був за українські права. Але його звинуватили в українізації і зняли на початку березня.

Перші свідчення про голод я отримав від іноземних спостерігачів. Обговорював російську ситуацію з 20–30 консулами й дипломатичними представниками різних країн, і їхні свідчення підтверджують мою точку зору. Але їм не дозволено висловлювати свої погляди у пресі, і тому вони мовчать.

Журналістам дозволено писати, але цензура перетворила їх на майстрів евфемізмів і недомовленостей. Тому голод вони називають браком продовольства, а голодну смерть пом'якшують до масової смертності від хвороб, спричинених недоїданням. У приватних розмовах консули не такі стримані.

Друге моє свідчення ґрунтується на розмовах із селянами, які мігрували до міст із різних куточків Росії. Селяни з найбагатших районів приїжджали до міст по хліб. Їхні розповіді про смерть від голоду в їхніх селах, про загибель більшої частини худоби і коней були трагічні, й кожна наступна розмова підтверджувала попередню.

По-третє, мої докази ґрунтувалися на листах, написаних німецькими колоністами в Росії, які зверталися по допомогу до співвітчизників у Німеччині. "Четверо дітей мого брата померли від голоду". "Ми вже пів року не маємо хліба". "Якщо ми не отримаємо допомоги з-за кордону, нам нічого не залишається, як померти з голоду". Це типові уривки з цих листів.

По-четверте, я зібрав свідчення журналістів і технічних експертів, які побували в сільській місцевості. У газеті "Манчестер Гардіан", яка надзвичайно прихильно ставилася до радянського режиму, 25, 27 і 28 березня з'явилася чудова серія статей на тему "Радянська влада і селянство" (яка не була подана до цензури). Кореспондент, який побував на Північному Кавказі та в Україні, стверджує: "Сказати, що в деяких "найродючіших" частинах Росії є голод, – значить, сказати набагато менше, ніж правду: там не тільки голод, але принаймні у випадку Північного Кавказу – стан війни, військова окупація". Про Україну він пише: "Населення голодує".

Мої остаточні свідчення ґрунтуються на розмовах із сотнями селян. Це були не "куркулі" – ці міфічні цапи-відбувайла за голод, – а звичайні селяни. Я розмовляв із ними наодинці російською мовою і записував їхні розмови, які є беззаперечним звинуваченням радянської аграрної політики. Селяни категорично заявляли, що голод гірший, ніж 1921 року, і що їхні односельці померли або помирають.

Радянська політика колективізації зіткнулася з менталітетом селянина, і його пасивний опір переміг. Додайте до цього катастрофічне падіння світових цін, яке змусило радянський уряд експортувати все більше й більше зерна, масла й інших продуктів, щоб виконати свої зобов'язання за кордоном, і ви отримаєте загальне уявлення про те, чому в СРСР нині голод.

З 1928-го по 1933 рік більшовики намагалися викорчувати селянство, й результатом стала катастрофа.

Матеріал укладено на основі газетних публікацій та записів у щоденниках Ґарета Джонса під час його перебування в СРСР, зокрема таємно в Харківській області

×