Усе, що я маю сказати, вже є на моїх сторінках.
Найбільше подобається залишатися в ліжку. Іноді сиджу там зі своїми рукописами та друкарською машинкою весь день.
Не люблю говорити про свої ідеї чи навіть занотовувати їх, доки не впевнений, що саме хочу з ними зробити. Коли записуєте, то фактично вбиваєте цю думку. Залиште її на волі, й вона може перетворитися на щось.
Жодна здорова людина не буде сідати й писати роман.
Я не хотів робити нічого, в чому не можу бути найкращий. Це моє особисте непомірне его.
Пишу, тому що усвідомив, що ні в чому іншому не був умілий.
Ніколи не сумнівався у своїх здібностях. Знав, що вмію писати. Мені просто потрібно було зрозуміти, як їсти, роблячи це.
Коли я готовий писати, слова ллються. Мої руки думають за мене – це несвідомий процес.
Я просто сідаю і пишу все, що цікаво. Якщо працюєте над детективами чи подібними історіями, то вам, можливо, захочеться мати схему, тому що все повинно бути логічним, стати на свої місця, мати початок, середину й кінець. Але якщо створюєте роман, найкращі речі виникають зненацька. Ви насправді не знаєте, що робите більшість часу.
Писання – це переписування. Хтось сказав, що те, що легко писати, – важко читати.
Писати одночасно кілька творів не є проблемою. Усе, що я маю робити для цього, – це трохи попрацювати над однією книжкою, прогулятися, а потім переключитися на іншу.
Якщо стану занадто старим, щоб писати романи, можу вести щоденник протягом року чи двох. І робити нотатки про книжки, які прочитав.
Я друкував на одній друкарській машинці всі свої книжки. З урахуванням чернеток і листування це приблизно п'ять мільйонів слів за 50 років.
Хтось запитав Фланнері О'Коннор, чому вона пише, і вона сказала: "Тому що мені це добре вдається". Гадаю, це правильна відповідь. Якщо щось добре вмієте, то важко цього не робити.
Навчати письменницької майстерності – це афера.
Щоб стати письменником, треба багато читати, багато писати й багато пережити. Усі ми маємо достатньо досвіду, з якого можна писати.
Якщо вам не потрібно писати, не робіть цього.
Ви не можете написати гарну поезію, якщо у вас немає душі, яку треба виразити. Я найбільше поважаю тих, хто виражає душу культури.
Не можу пояснити, як писати роман. Це як джаз. Його створюють, коли грають. Можливо, це можуть зрозуміти лише ті, хто це вміє.
Мені нецікаво писати оповідання. Усе, що не забирає років вашого життя й не доводить вас до самогубства, навряд чи варте того, щоб це робити.
Суть більшості романів можна викласти в абзаці. Причина, чому вони довші, полягає в тому, щоб автор міг розповісти історію.
Я використовую якомога менше розділових знаків. У давніші часи письменники заповнювали сторінки лапками, комами, крапками з комами тощо, нібито щоб допомогти читачеві. Але настає момент, коли ті псують сторінку.
Читання є необхідною частиною писання. Моя практична порада для авторів-початківців – читати. Ви маєте знати, що було створено. І повинні це зрозуміти. Неприємний факт полягає в тому, що книжки створюються з книжок. Роман залежить від романів, написаних раніше.
Усі великі письменники читають усіх інших великих письменників.
Усе в житті впливає на стиль, тому важко, а то й неможливо визначити конкретний вплив.
Не читаю поганих книжок. Фізично не можу змусити свої очі переміщуватися сторінкою.
Багатьох письменників, яких називають хорошими, я вважаю дивними.
Я не пишу для певної аудиторії. Думаю про одного читача – про себе. Якби хтось інший написав ці книжки, я міг би піти пограти в гольф.
Ніколи не ставтеся до своєї аудиторії як до дурної. Ваш читач – розумний.
Жодна здорова людина не буде сідати й писати роман
Я хотів би, щоб книжку прочитали ті, хто її оцінять. Проте що з того, як багато людей її прочитає?
Наша нездатність побачити духовну істину є найбільшою загадкою.
Істина – це те, чого письменники повинні досягти у своїй творчості.
Якщо в письменницькій діяльності і є професійний ризик, то це пияцтво.
Я пишу те, що в голові й на думці. Бувають випадки, коли написане відповідає місцю, яке добре знаю, наприклад, Західному Техасу чи Мексиці. Але іноді в моїй голові виникає візуальний образ, який не стосується жодного конкретного знання про місце.
Якщо книжка не стосується питань життя та смерті, це нецікаво.
Смерть – головне питання у світі для всіх нас. Дивно не мати можливості говорити про це.
Історичний матеріал для мене не більше, ніж каркас, на який можна повісити драматичне дослідження природи долі та історії, використання розуму та знання, природи зла й усього того, що мучило людей, відколи вони існують.
Мене завжди жахало те, як люди живуть.
Я не думаю, що доброта – це те, чого ви вчитеся. Якщо вас залишити дрейфувати у світі, щоб навчитися в ньому добра, будете в біді.
Якщо зростаєш на Півдні, то побачиш насильство. А воно досить потворне.
Багато хто уявляє, що можна змусити людей припинити насильство. Але світ не схожий на той, у якому вони хочуть жити й, мабуть, ніколи не буде.
Немає життя без кровопролиття. Уявлення про те, що вид можна якось покращити і що всі можуть жити в гармонії, є небезпечною ідеєю. Уражені цим уявленням першими відмовляться від своєї душі та свободи. Бажання, щоб усе було саме так, поневолить вас і перетворить життя на пустку.
Справжня причина насильства в суспільстві – це насильство над дітьми. Багато хто з них не зростає добре. Їх морять голодом і сексуально домагаються. Ми знаємо, як створювати серійних убивць. Берете досить розумну дитину і б'єте її щодня.
Ви не можете зробити з дитини ту, ким вона не є. Але хоч би яка вона була, ви точно можете це зруйнувати. Просто будьте злі та жорстокі – й тоді зламаєте найкращу людину.
Якщо я писав про насильство перебільшено, то дивився в майбутнє, яке, як я собі уявляв, було б набагато жорстокішим. І це так. Чи можете згадати, як 20 років тому на телебаченні відрубували голову? Я не можу.
Коли ви молоді й самотні, то тусите в барах і не думаєте про те, що станеться. Але в наступні 50 років, коли у вас з'являться діти, почнете розмірковувати про їхнє життя і світ, у якому їм доводиться жити. Сьогодні це протверезлива думка. Я не конспіролог, але ситуація у світі нестабільна. Якби ви звернулися до розумних людей, скажімо, 1 січня 1900 року, і сказали їм, яким буде XX століття, вони відповіли б: "Ти що, знущаєшся?"
Я не знайомий із письменниками і вважаю за краще спілкуватися з науковцями, тому що вони цікавіші.
Якщо подумати про деякі речі, про які говорять розумні науковці, то можна зрозуміти, що за 100 років рід людський буде не впізнати.
Коли проводите час із науковцями, не можете не мати до них поваги. Зокрема, поважаєте їхню строгість. Коли щось говорите, це має бути правильно. Ви не можете спекулювати про речі.
Я весь час думаю про сина Джона і про те, який буде світ. Це буде неспокійне місце.
Якби ситуація в сім'ї була інша, я міг би взяти Джона й поїхати з ним у Нову Зеландію. Це цивілізоване місце й далеке від лихого лайна.
Освіта часто стає на заваді розумінню.
Я насправді егоїстичний і хочу насолоджуватися життям. Завжди добре проводжу час.
Мене завжди жахало те, як люди живуть
Мені завжди щастило – так склалося життя. Саме тоді, коли все було похмуро, щось відбувалося.
На щастя, ніхто не знає, де я живу. Мені подобається анонімність.
Мій ідеал – бути повністю незалежним. Хотів би мати маленький млин, щоб виробляти власну електроенергію. Але я не хочу бути відірваний від суспільства і змушений іти на якийсь компроміс.
Не думаю, що колись нудьгував. Я забув, як це.
Мені цікаво знати, як влаштований світ. Люди запитують мене, чому захоплююся фізикою. А чому ні? Для мене найдивніша річ – це незацікавленість. Не розумію цього.
50 років планував написати про жінку. Ніколи не буду достатньо компетентний, щоб це зробити, але в якийсь момент треба пробувати.
Чи вірю я в Бога? Залежить від того, в який день запитаєте мене.
Не думаю, що потрібно мати добре розуміння того, ким або чим є Бог, щоб молитися.
Врешті-решт починаєте усвідомлювати, що не затримаєтеся тут надовго.
Останніми роками я не мав інших бажань, окрім як працювати та бути із сином. Чую, як люди говорять про те, щоб поїхати у відпустку чи щось подібне, й думаю: "Про що це вони?" У мене немає бажання вирушати в подорож. Мій ідеальний день – це сидіти в кімнаті з чистим папером. Це рай. Це золото, а все інше – лише марна витрата часу.
Для людини в житті є дві речі, важливіші понад усе, – знайти роботу, яка подобається, і знайти людину, яка подобається. Мало хто отримує і те, й те.
Щоденник укладено за матеріалами видань
The New York Times, The Wall Street Journal,
Rolling Stone, Vanity Fair, The Washington Post,
The Telegraph, The Sydney Morning Herald, Five Books, Literary Hub, "Український тиждень",
"Фокус" та есею Meeting Cormac McCarthy
Світ Кормака Маккарті – чоловічий, жорстокий і безжальний
– Кормак Маккарті – один із чотирьох найважливіших американських письменників поруч із Філіпом Ротом, Доном Делілло і Томасом Пінчоном. Тепер лишилося двоє – Пінчон і Делілло, – каже перекладач і літературознавець Максим Нестелєєв, 39 років. – Маккарті починав із наслідування Вільяма Фолкнера в "Доглядачеві саду" 1965-го, але за 20 років знайшов власний голос у "Кривавому меридіані". А успіх прийшов до нього 1992-го, коли видавництво змусило його активніше працювати з медіа. Тоді всі перечитали попередні романи і зрозуміли, що він геній. Хоча ще 1981-го йому дали так звану премію геніїв – стипендію Макартура.
Головна складова успіху – безкомпромісна присвята себе писанню книжок, цілодобове служіння, коли забуваєш про сім'ю і їжу. Кормак Маккарті ніде більше не працював, часто голодував, постійно переписуючи свої твори. Тяжка праця і відданість рано чи пізно дають результати. Маккарті ще й пощастило, бо у Сполучених Штатах Америки багато геніїв, які не здобули такого визнання, як він.
Маккарті написав 12 романів. Жанри різні: психологічні, трилери, горор, ревізіоністський вестерн, автобіографічний, історичний, постапокаліпсис, роман-діалог. Тематика – завжди американська, часто регіональна. Часто поетичний стиль, ніби поезія у прозі. Є ніцшеанські мотиви, бо багато посилань на цю філософію.
Літературознавці вирізняють у його творчості два основні періоди: "аппалачівський" – від "Доглядача саду" до "Саттрі", й "південно-західний" – від "Кривавого меридіана" до "Старим тут не місце". Проблематика – добро і зло, але переважно останнє. Часто це зіткнення слабкого добра із сильним злом або одного зла з іншим.
Світ Кормака Маккарті – чоловічий, жорстокий і безжальний. Лише наприкінці його творчості, починаючи з "Дороги" 2006-го, з'являються оптимістичні нотки. Про те, що "добро завжди знайде хлопчика" і що "вогонь треба нести".
Дон Делілло казав, що успіх Маккарті полягає в тому, що він постійно пише про архетипний американський образ – самотній вершник у пустелі на тлі заходу сонця.
Творчість Маккарті завершилася на математичній ноті, бо в його останніх торішніх романах "Пасажир" і "Стелла Маріс" багато про цю науку. І про жіночий досвід, хоча до цього він про жінок майже не писав. І ще це такі трохи мелодраматичні й мемуарні книжки, хоч і не зовсім у словниковому сенсі цих слів. Чуттєві. Хоч і дуже аналітичні.
Українському читачеві Маккарті може бути найбільше цікавий тим, що, по-перше, це якісна проза, яку ще й важко адекватно перекласти. По-друге, автор майстерно працює із лейтмотивами й езотеричною символікою, таких нині мало. По-третє, всі його персонажі борються і люблять свободу, а ми, українці, саме такі. По-четверте, його твори – етнографічно і географічно пізнавальні.
Уперше Маккарті з'явився українською мовою торік (у київському видавництві "Темпора" в перекладі Максима Нестелєєва вийшов друком постапокаліптичний роман "Дорога" про батька й сина, які мандрують знищеними після глобальної катастрофи Сполученими Штатами. – Країна). Завжди дивувався, чому його ніхто не видавав у нас.
Раніше деякі видавництва намагалися купити права на Маккарті, але чомусь до фінальних домовленостей справа не доходила. "Темпора" теж десь півтора року не могла цього зробити, бо правовласники довго готували документи і щось там постійно плутали. Загадкова історія, але радує, що Маккарті вже є українською. Бачив лише схвальні відгуки, хоча багатьох налякала атмосфера постапокаліпсису.
"Дорога" – порівняно нескладний роман. Утім, у ньому є з десяток темних місць, але переклав я за півтора місяця. До кінця літа має вийти "Кривавий меридіан" (історичний роман розповідає про 14-річного хлопця зі штату Теннессі, який долучається до банди мисливців за скальпами, що вбивали індіанців та інших співгромадян на кордоні Техасу й Мексики у 1849–1850 роках. – Країна). Це значно складніший твір. Навіть американці там багато чого не розуміють. Читав, що тамтешні професори-літератори не знають значення 15 відсотків слів у творі. Там багато неологізмів, а також метафізичних роздумів, поетизмів, специфічної лексики. А ще типовий синтаксис Маккарті, який не ставить багато розділових знаків.
"Кривавий меридіан" – така важлива книжка, бо в ній на історичному матеріалі автор зміг побудувати багаторівневу історію, де є гностицизм, містицизм, біблійні мотиви, езотеричні, ніцшеанські, питомо американські, зокрема про індіанців. Це непростий твір, який багатьох відлякує надмірною жорстокістю. А ще там незабутні центральні персонажі – малюк і суддя. Суддя – зразковий антигерой, злий геній, Мефістофель, Яго, диявол Мільтона й усе разом.
Уже придбано права на останні роботи Маккарті – "Пасажир" і "Стелла Маріс". Щодо інших ведемо перемовини. Мало яке видавництво може нині купити права на всі твори певного автора – надто дорого й агентства так рідко продають.
Почати ознайомлення з письменником варто з його найменшого роману "Дорога". Нескладний, лаконічний, біблійний, суворий, але життєствердний. Далі "Кривавий меридіан" – культова класика.
Для своїх перекладів я роблю вичерпні примітки й післямови, де є все потрібне. Але бажано знати багато про коней і ґвинтівки та зброю загалом. Про ці дві теми Маккарті може говорити вічно.
1 
1
Коментарі