Згрубша, серед колишніх русинів, а теперішніх українців, можна виділити два великі типи людей, прізвища яких закінчуються, відповідно, на -цький/-cький та -енко. "Цькі-ські" належали до шляхти, і їхні прізвища виводяться з назви місця, звідки походило їхнє коріння – Вишневецькі з Вишнівця, Дідушицькі з Дідушича, Зубрицькі зі Зубри, Кульчицькі з Кульчиць, Потоцькі – з Потока і т. д. "Енки" ж були простими і часто безправними посполитими. І називали їх так за іменами чи професіями батьків – Іваненко, Михайленко, Коваленко чи Шевченко.
Форма -енко мала свої регіональні відмінності. Так, наддніпрянський Гриценко на Волині ставав Грицюком, а в Галичині чи на Закарпатті – Грицаком. Але суті справи це не змінювало: і той, і ті походили від батька, який офіційно називався Григорієм, а по-простому Грицем або Грицьком.
Від кінця ХV ст. на українських землях з'являється третій тип прізвищ. Його можна легко відрізнити за дивним, часто навіть смішним звучанням: Гуляйбаба, Непийвода, Нетудивітер, Перебийніс. Ці прізвища належали козакам. Вони не були ані посполитими, ані шляхтою – хоча виводилися переважно з перших, а хотіли стати другими. Але врешті-решт вони дали назву й одним, і другим, перетворивши їх із русинів на українців.
Козацтво не було унікально українським явищем. Окрім українських – запорізьких, кубанських, чорноморських – існували російські – донські та яїцькі. Але між українськими і російськими є одна суттєва різниця. Вона стосується їхнього місця в історії. Найкраще її сформулював публіцист Анатолій Стреляний, і хай це буде наше наступне правило: можна написати російську історію без козаків, але не можна написати без козаків історію українську.
Українське козацтво – центральний символ української ідентичності. Подібно як багато поляків уявляють себе потомками польської шляхти, так і українці вважають, що їхні родоводи мають пряме відношення до козаків. Навіть – і особливо – в Західній Україні, яка історично була пов'язана з козацтвом набагато слабше, аніж інші наші землі. Над цією уявою і тими віруваннями можна посміюватися. Але це буде дешевий сміх. Бо кожен добрий історик скаже, що уява відіграє центральне місце в житті кожної нації. Тому замість сміятися, краще зрозуміти, як і чому люди вірять саме в ці, а не в інші символи. І чому саме вони стають центральними і загальнонаціональними.
Почнімо з того, що попервах у козацтві було дуже мало чогось національного. Воно було типово прикордонним явищем: організаціями здобичників, що поставали на кордоні між, з одного боку, заселеною територією і територією слабо заселеною через постійну воєнну загрозу, з другого. Це було звичне явище в часи пізнього середньовіччя і ранньої модерності. Досить нагадати балканських гайдуків чи навіть піратів. Козаків метафорично можна назвати степовими піратами. Хоча історики надали б радше перевагу точнішому термінові – "соціальні бандити".
Козаки та їхні ватажки були чимось на зразок Робін Ґуда і його "хлопців з лісу". Зазвичай такі напіввійськові-напівбандитські організації стають предметом пригодницьких і романтичних історій. Справді, у реальному житті цих людей було багато місця на пригоди. Але немало було й насильства, котре слабо надається на романтику. Що важливо, однак: подібні організації були надзвичайно ефективні у воєнному плані – часом значно ефективніші, ніж регулярні війська.
Життя в постійній небезпеці вимагало від цих вояків особливої сміливості та вправності. За таких умов виживали найкращі. Небезпека диктувала й інші правила. Скажімо, козакування було виключно чоловічим зайняттям, і жінкам строго заборонялося перебувати на Січі. Козаки також були знані зі строгої дисципліни під час воєнних походів та солідарності – так званого побратимства – вкрай важливих для виживання.
Іншою умовою виживання було освоєння найкращого воєнного мистецтва. У ті часи таким було мистецтво степових народів. До кінця ХVІ ст. степовики зазвичай брали гору над осілими жителями. Відповідно, зброя козаків, одяг і навіть стрижка – "оселедець" – відтворювали зразки кочових тюркських народів. Та й сама назва "козак" – вільна людина – тюркського походження. Вона стала етнонімом для казахів. Перші західні посли, що побували на Запорозькій Січі, побачивши дивний одяг і зброю козаків, не могли відразу зрозуміти, якої віри ті люди – християнської чи мусульманської.
Українські козаки селилися на найбільш важкодоступних землях, про які знаємо ще з візантійських рукописів – за порогами Дніпра, на колишньому шляху "з варяг у греки". Своє воєнне мистецтво вони відточували в набігах і походах проти Кримського ханства та його сюзерена – Османської імперії. В останній третині XVI ст. польський король вирішив створити з них постійну армію – так зване реєстрове козацтво. У складі коронної армії вони воювали навіть проти Московського царства.
Іронія, однак, полягала в тому, що реєстрове козацтво було створене не так для того, щоб захищати кордони Речі Посполитої від татар і турків, а навпаки: щоб стримати запорожців від нападів на кримців та османів. Бо козацькі рейди провокували геополітичні конфлікти й завдавали Варшаві головного болю.
Більшість – близько 80% – козаків походили з руських земель Речі Посполитої. Однак карта, складена на підставі прізвиськ козаків, свідчить, що територія їх походження була значно ширша. Вона обіймала весь європейський континент – від Скандинавії на Півночі до Пелопонеського півострова на Півдні, від Шотландії на Заході до Уралу на Сході. Так – запорізькі козаки були загальноєвропейським явищем.
Але це була Європа лише в потенції. Чи, точніше, та Європа, яка не хотіла бути Європою у тогочасному розумінні цього слова – бідним і слабким у воєнному відношенні континентом, котрий поступався і в одному, і в другому не лише далеким Китаю чи Індії, але й сусідній ісламській цивілізації.
Прикладом воєнної слабкості тодішньої Європи може бути захоплення турками Константинополя 1453 року. Падіння візантійської столиці поклало край майже тисячолітній християнській імперії і сприймалося всіма християнами як провісник кінця світу. Або ж факт, що Колумб шукав шлях до Індії через Атлантику, бо всі сухопутні дороги були під контролем мусульман, а Індійський океан тоді мав вигляд внутрішнього мусульманського моря.
Перелом стався 1492 року, коли Колумб відкрив Америку. Відтоді й за наступні кілька століть колишня слабка Європа стала могутньою воєнною потугою. Завоювала весь світ і нав'язала йому свої норми та звичаї. Чому це сталося є предметом іншої тривалої суперечки. Бо, за багатьма ознаками, найкращі шанси стати такою глобальною потугою тоді мав Китай. Однак у світовому протистоянні переміг не він, а християнський Захід. Тому в Австралії, набагато ближчій до Китаю, аніж до Європи, сьогодні розмовляють не китайською, а англійською.
Для нашої ж розповіді важливо одне: перетворення козаків у символ української нації є частиною того ж самого широкомасштабного історичного процесу, що й поширення англійської чи інших європейських мов і звичаїв по всій земній кулі. Цей процес називається "піднесенням Заходу" – rise of the West. Постання України як нації є одним із його хоча не цілком очевидних, але безсумнівних наслідків (далі буде)
3 
35413
Коментарі