Моя робота - це єдине, що я вмію робити. І це єдине, за що мені платять гроші. Звичайно, я залежний від неї, інакше помер би з голоду.
Фінальну частину "Квартет-а-тета" поставив сидячи з мікрофоном у залі. Взагалі не вставав. Говорив, а артисти робили те, що я від них хотів. Але для цього треба мати свою трупу, яка тебе розуміє з півслова.
Коли закінчую репетицію, має залишитися відчуття чогось недоробленого, щоб завтра було з чого починати. Ніколи не доходжу до стінки, до тупика.
У Ризі подивився балет Михайла Баришнікова. Для артистів мого покоління він - абсолютний геній, на багато голів вище від усіх. Те, що побачив на сцені, вкотре переконало - навіть у 60 років: якщо людина геній, то вона - геній. На банкеті мені вдалося поспілкуватися з Баришніковим, і я був страшенно здивований, коли він сказав: "Так, так, я бачив ваші балети, мені давали диски, чи є ще?"
Я жодним чином не впливаю на долю свого племінника Жені, який теж танцює. Кожен має робити все у своєму житті сам, своїми руками, ногами, головою. Я щасливий, що без моєї допомоги він улаштувався в один із кращих російських театрів.
Із 10 років я був наданий сам собі - інші країни, гуртожитки, інтернати, вихователі, педагоги, але не сім'я. Таке кочове життя дало мені професію. Я навчився жити сам, став самостійніший. Якщо жив би вдома під крильцем батьків, це був би інший Раду Поклітару.
Чи віддав би я своїх дітей у балет? Давайте про це поговоримо, коли вони з'являться.
Моя найбільша проблема - це квіти в горщиках, весь час їх дарують. Постійно завантажується машина, і квіти відвозяться друзям. Мрію, коли хтось скаже: "Давай я заберу в тебе їх усі".
До Естонії на фестиваль "Бірґітта" ми з "Київ модерн-балет" привезли три вистави. Був приголомшливий успіх. Я не знав, що естонці, коли аплодують, тупають ногами.
Київ - це золота середина між провінційним спокоєм Мінська, Кишинева та неймовірною суєтою і життєвим ритмом Москви.
У мене біля ліжка на тумбочці зараз лежать три книжки: Андрона Кончаловського "Низькі істини", "Бесіди з Ґією Канчелі" і книжка Льва Додіна. Читаю їх паралельно, яка підвернеться.
Готувати люблю, коли є час. Поки ще ніхто не отруївся. Коли ставлю спектакль, рецепту приготування балету немає. Ну, як створити балет? Береш трошки музики, трошки артистів, світло, звук, усе це перемішуєш, ставиш у духовку - і виходить балет. Так само не люблю готувати страву за рецептом.
У нічних клубах буваю нечасто, втомлююся там.
Чим менше думаєш про секрети і способи впливу на жінок, тим краще виходить впливати. Як тільки починаєш думати про одяг, про стиль, про манеру говорити - все. Нічого не вийде, повна катастрофа.
Найстрашніше в житті й, на жаль, неминуче - це розчарування. Ти придумав собі ідеал, а потім минає час і виявляється, що людина, яка поруч із тобою, не така. І ти чомусь думаєш, що це вона винна, хоча насправді винен ти.
Старості не боюся, гірше було б, якщо б вона не настала. Нехай краще буде старість, ніж смерть у молоді роки.
По собі знаю: чоловіки плачуть у момент тріумфу. На мене сильно діє бурхливий прийом після спектаклю. Навіть не після мого, після чийогось. Дивлюся й думаю: "От молодець! Робить так, що всі в захваті". Можна заплакати від геніальної музики. Нічна траса Київ - Одеса, ти сам у машині, шоста симфонія Чайковського, диригує Микола Семенович Голованов - і все.
Мені здається, наш театр "Київ модерн-балет" заслуговує державної підтримки. Розумію, що криза, але ж знаходяться гроші на величезні святкування.
Мене щороку вражає масштаб "Гогольfest'у". Я запитував у Влада Троїцького, як цього добивається, але він не відповідає. Боюся, чим це закінчиться - межа ж якась має бути. Щасливий, що кожен рік він нас кличе. Це некомерційний захід, але гріх відмовлятися, тому що це велика подія.
Формула успіху? Та працювати просто треба, от і вся формула. Любити, звичайно, те, що робиш. Ну, і пруха необхідна
Можна домогтися того, що мені вдалося, й у більш молодому віці. Але знаю колег, які старші за мене, і в них нічого немає.
Мої друзі їздили до Індії, була величезна зустріч вірян із Далай Ламою, і він благословляв ниточки. Індуси носять їх на зап'ястках, вважають, що це хороший знак. Вони привезли таку зелену, пов'язали, я ношу вже три роки. Я слухняний.
Дуже пізно почав пити. Я все в цьому житті почав робити пізно: пити в 19 років, курити - в 35, а в 36 кинув.
Коли я п'яний, то дуже добрий, але все забуваю. Можу зателефонувати людині й довго з нею говорити, а потім на ранок із здивуванням знайти її номер у вихідних, зателефонувати і запитати: "Про що ми з тобою говорили?"
Незручно бути іноземцем у цій країні. У мене білоруський паспорт, хочу поміняти на український, але легше "Капітал" Карла Маркса на давньокитайську перекласти. Моє білоруське громадянство створює дуже багато незручностей: щороку треба отримувати тимчасову реєстрацію, яка коштує великих грошей. А ще аналізи на СНІД і туберкульоз. Зате знаю, що СНІДу і туберкульозу в мене точно немає.
У Києві дві ганьби: асфальт і "шанхай" на Контрактовій площі - намети, рундуки. Ніде в Європі такого не дозволили б, бо історичний центр. Поряд є Житній ринок, пройди три квартали і купи це там. Уявляєте на Красній площі в Москві або біля Лувру намети з шаурмою, мобільними телефонами й живим пивом? Якщо організують мітинг проти цих яток, я теж вийду.
Є прислів'я: у хохлів усе вариться до обіду. По обіді можеш навіть не намагатися нічого робити, бо робочий день уже закінчився. Тому треба все встигнути зранку.
Володимир Філіппов (меценат, ініціатор створення "Київ модерн-балету". - "Країна") розповідав: "Коли в мене запитують, чому таку важку справу, як створення театру, ти доручив саме Поклітару, відповідаю: тому що завжди чорну роботу доручають молдаванам".
Коли мої танцюристи на сцені, я ніколи не переживаю. А що переживати? Пізно вже.
3 
1
Коментарі