Три машинописи в сірих палітурках без назви я знайшла на новій квартирі. Їх залишили колишні господарі, що виїхали до Ізраїлю. Це був 1994-й і моя перша зустріч із самвидавом. Здалося, що натрапила на скарб. Коли я була підлітком, самвидаву не існувало. Твори, за зберігання яких раніше можна було заплатити життям, вже друкували в "Новом мире" чи навіть окремими книжками на газетному папері.

На перших сторінках знахідки ледь розібрала назви - "Казка про трійку", "Пікнік на узбіччі" й "Гидкі лебеді". Що їхні автори Аркадій і Борис Стругацькі, довідалася від батька. Він же й розвіяв мої романтичні припущення - ці письменники не були заборонені. А передрукували їх, певно, через дефіцит - книг Стругацьких усім охочим не вистачало.

Я українець, і мене це влаштовує

Тепер самвидав - хобі молодих поетів. Видають усе, що напишуть. Нещодавно до рук потрапила збірка 22-річного Андрія Слапеніна. Називається "Крапка". Наклад - 51 примірник. У графі замість видавництва - Самвидав, 2011. На обкладинці - вирізана вручну охайна кругла дірка. Всередині - акварельні "дитячі"малюнки.

Розгортаю. Перше, на що натикаюсь: "я українець, і мене це влаштовує, більше того, мені це подобається". Потім читаю, що "весна виявилась ще тою шльондрою", а автор "завжди закохувався в історії, а не в жінок". Аж раптом застереження: "Пане президенте, не чіпайте моєї країни, бо в мене не залишиться варіантів, окрім того, аби вас убити!" Далі: "Не чіпайте української мови, бо без цих слів, якими я зараз до вас пишу, я втрачу голос, я втрачу силу, і в мене не залишиться варіантів, окрім того аби гризти, гризти вам горло, пане президенте!"

Схоже, мені нарешті потрапив до рук справжній політичний самвидав.

×