Донецький регіон за останні 10 років закріпив за собою в свідомості більшості українців стереотип "совкового заказніка", "української Сицилії", "розсадника сепаратизму та українофобії". Багато тих, хто не бував на Луганщині та Донеччині, вважають, що там живуть самі бандити, по вулицях можна ходити лише в спортивному костюмі, кепці та з пачкою насіння, щоб не відрізнятися від місцевих, а за українське слово одразу ж отримаєш по мармизі.
Але автор, який багато бував на Донбасі, з повною відповідальністю готовий ствердити, що це не так. Звичайно ж, цей регіон має особливу специфіку внаслідок того, що за часів Російської Імперії та СРСР його планомірно заселяли робітничим елементом з усіх краєчків шостої частини суходолу. Серед цього елементу вдосталь було й людей, які поверталися з місць позбавлення волі.
Українське середовище на Донбасі було і є. Ще в 50-60-ті роки на Донбасі українську мову рідною вважали не менше 50%. В 4-х районах Луганщини не запровадили російську мову як регіональну, бо не набралося і 10% тих, хто вважає її рідною.
Та переш за все обставині, що в 90-і роки цей регіон повністю взяв на контроль кримінал та його ставленики у владних кабінетах,Донбас завдячує не великій наявності серед його населення люмпенізованого суб'єкту, а дикій приватизації 90-х, яка потягла за собою загарбання великих підприємств Луганської та Донецької областей з боку кримінальних кланів. Ця "прихватизація" спричинила безробіття, призвівши до розвою злочинних способів заробляння. А ще все це робилося з мовчазної згоди центральної влади, яка домовилася про свою частку і не лізла в "пєрєдєл" сфер впливу. Іншими словами, вже в 90-ті Київ залишив донеччан напризволяще.
Вдруге він це зробив після Помаранчевої революції, коли замість того, щоб нарешті навести в регіоні лад і витягти його з пазурів кримінальних шайок, він зайняв відсторонену позицію - політики з Банкової та Грушевського дуже хотіли утриматися при владі, тому не лізли на Донбас у сподіванні домовитися під час чергових виборів про підтримку з боку ахметових, гайдуків, клюєвих, тарут.
Насправді, українське середовище на Донбасі було і є досі. Ще в 50-60-і роки на Донбасі українську мову рідною вважали не менше 50% відсотків населення, цей відсоток почав зменшуватися тільки після зростання темпів урбанізації Донбасу, примусової русифікації, закриття українських шкіл. Досі в північних районах Луганської області більшість населення визнає рідною мовою українську. Навіть Закон Ківалова-Колєсніченка не вдалося впровадити на всій території області: в 4-х районах Луганщини - Білокуракинському, Марківському, Новопсковському, Сватівському - не запровадили російську мову як регіональну, бо не набралося і 10% тих, хто вважає її рідною.
Попри тиск з боку влади, закрема й місцевої, кількість патріотичних організацій на Донбасі за останні 10 років збільшилася в рази: "Молода Просвіта", "Поштовх", ФРІ, МНК, УНСО, Молодий Народний Рух, зараз набувають популярності українські мовні клуби. Останні вибори в парламент довели, що вплив набирає ВО "Свобода".
Зараз групою, яка може найлегше засвоювати українські цінності та опановувати українську мову, є молодь. Попри тиск з боку місцевої влади, кількість патріотичних організацій за останні 10 років збільшилася в рази, серед них - "Молода Просвіта", "Поштовх", ФРІ, МНК, УНСО, Молодий Народний Рух, зараз набувають популярності українські розмовні клуби. Останні вибори в парламент довели, що на Донбасі вплив набирає ВО "Свобода" - в ряді районів ця партія набирала до 3% голосів, що ще 5 років тому здавалося чимось надзвичайним.
Найбільшу роль у вихованні української, україномовної молоді на Донбасі може відіграти освіта, музика, кіно та преса. Свого часу громадський рух "Не будь байдужим!" провів ряд успішних заходів із популяризації україномовної пісні. В 2006-2009 рр. донецька та луганська молодь заговорила й заспівала українською. Але зараз ситуація вимагає глобальніших заходів: молодь Донбасу треба відправляти вчитися в столицю, на Західну Україну та в Європу, щоб вона позбавилася рудиментів совкової ментальності, що їй прищепили батьки та вулиця. Обов'язкова поява й україномовної преси та книги, або, на початках, хоча б російськомовних українських патріотичних місцевих ЗМІ. Саме на це в першу чергу мають спрямовувати свої сили і кошти опозиційні офіційній владі сили. Бо політичними методами і соціальними обіцянками вони в Донбасі не спромоглися нічого змінити. В цьому регіоні люблять конкретну дію. Як кажуть російськомовні донецькі знайомі автора: "Ми за "помаранчевих" би проголосували, але хай вони спочатку щось зроблять".
2 
1
Коментарі
63