— У моїй сім'ї постійно говорили російською, українською лише співали. Хоча дід переїхав на Донбас із Хмельницької області й українська була його рідною. У школі намагання вчительки прищепити любов до державної мови викликало протилежний ефект. До 2004-го я був українцем лише за паспортом. Під час помаранчевої революції побачив, що українцям притаманні воля і прагнення самостійності. Зрозумів, що це моє. Став цікавитися культурою та історією, занурюватися в українське середовище, — згадує 42-річний програміст Олесь Штефчук із Харкова.
Він виріс у місті Брянка на Луганщині. 1994-го приїхав до Харкова навчатися в університеті радіоелектроніки. Після навчання залишився працювати. Три роки тому перейшов на українську мову. Тоді в мережі побачив заклик до участі в акції "Мовомарафон" — протягом 25 днів треба було розмовляти винятково українською. Після цього продовжив користуватися нею.
— До того мені дуже подобалася українська, але я лінувався переходити. Виявилося, що це не так уже й складно. Лише першого дня затинався — за вживання технічних термінів. Більшість колег та продавців у крамницях ніби давно очікували від мене української. Говорили "будь ласка" навіть там, де я не сподівався.
Найбільшою незручністю було те, що я не можу сваритися українською, говорити щось погане. Вдома поменшало суперечок. Не хотілося дивитися в словник, щоби сказати щось неприємне близькій людині. Залишав свою українську теплою, без ненависті. Мова змінює зсередини, робить тебе м'якшим і добрішим, живить.
По роботі Олесь Штефчук спілкується з підприємцями та чиновниками. Помітив, що працівники державних органів рідше переходять на українську. Якось у центрі надання адмінпослуг одна консультантка напряму попросила перейти на російську. Іншим разом представник комунального підприємства закинув: "Я понимаю, что Вы щирый украинец. Но можете сказать, что вам надо, понятнее?" На це відповів, що говорить термінологією з їхнього офіційного сайту, чим здивував співрозмовника.
— Та бувають і навпаки, приємні випадки, — каже Олесь. — Одна адміністраторка "прозорого офіса" перейшла на українську миттєво і спілкувалася так, що люди до нас підходили послухати. Було видно, що робила це із задоволенням. Ніби чекала на такий випадок.
Найбільше перехід на українську підтримувала дружина Марія, 37 років. Вона 2012-го переїхала з Москви і почала вчити мову. З сином Марком усе роблять українською, обирають відповідні книги та музику.
— Жінка вже говорить цілими фразами, що мене дуже тішить, — розповідає Олесь. — Удосконалюю українську через мобільний застосунок "Р.І.Д.". Щодня на телефон отримую три маловживані слова. Запам'ятовую їх та використовую. Допомагає, що користуюся винятково україномовними каналами інформації.
Вважає, що для успішного вивчення мови потрібно мати стійкі переконання. Важко тим, хто хоч трохи сумнівається.
— На цій землі завжди говорили українською, але людей русифікували, — переконаний чоловік. — Коли твоя позиція хитка, ти перейшов на українську через моду чи спротив, рано чи пізно можеш її змінити. Я читав історію українського Донбасу і знаходив давні переписи населення. Багато спілкувався з людьми, які підтверджували доцільність переходу. Тому я не мав сумнівів.
Говорити українською — дбати про безпеку майбутніх поколінь. Мова — це інструмент миттєвого упізнавання. Допомагає особливо в прикордонних регіонах. Ми це бачили під час подій 2013–2014 років. Зараз це доводить діяльність "фабрики ботів" — користувачів мережі, які намагаються нав'язувати свої цінності, але спілкуються через перекладач. Їх видно відразу. Російське інформаційне поле перенасичене ненавистю та брехнею. Тому хочу, щоб мій син жив в україномовному просторі. Тоді зможе легко ідентифікувати чужинців.
3 
1
Коментарі