Село Клочків розташоване майже за 29 км від Чернігова. Відоме мальовничою природою. Тут тече річка Снов. Останніми роками стало популярним місцем літнього відпочинку. Старі хати активно скуповують жителі області, кияни. Будують двоповерхові дачі вздовж берега. Восени дачники роз'їжджаються. Селяни повертаються до звичного життя.
Від Чернігова до Клочкова маршрутка їде 40 хв. Доводиться всю дорогу стояти. Автобус розрахований на 19 місць, а пасажирів зібралося більше. Виходжу на зупинці в центрі села. Йду вулицею. Дачі з двометровими парканами чергуються з сільськими хатами. Біля одного з дворів зібралися семеро жінок. Закутані в різнокольорові хустки, одягнуті в теплі куртки, жилетки. В руках тримають торби, пакети. Чекають підприємця, який привозить продукти, хліб із приватної пекарні. Кажуть, у нього дешевше, ніж у єдиному сільському магазині.
— Хлєбнік приїздить по вівторках і суботах. Коли в 10, коли в 11 годин ранку. Треба вийти на вулицю й чекати, — розповідають.
Лунає сирена, з-за повороту виїжджає чорний автомобіль. Зупиняється біля жінок. Мовчазний чоловік у чорній куртці з капюшоном відкриває багажник. Там лежать ковбаси, сир, хліб. Пенсіонерки замовляють товар, продавець кладе його в торби. Хлібина коштує 15 грн.
— А булок моїх любимих не привіз, — зітхає 63-річна Марія Шпак. — Усе решта вдома є.
Марія Іванівна прощається з товаришками. Йдемо до її будинку.
— Зараз у селі живуть приблизно 200 людей. Прописано багато, але по факту всі в місті. В мене двоє сусідів. Решта хат пусті. Раніше я працювала дояркою, свинаркою, на сепараторі, в магазині. Дачники в село приїздять на вихідні. Продаю їм картоплю, яйця, уточку — оце мій заробіток. Яйця коштують 35 гривень за десяток, кілограм картоплі — 8, цибулі — 5. Дехто з місцевих ходить рибалити, то рибу пропонують по 40–60 гривень. Ось і моя хата, — пенсіонерка показує на великий жовтий дім. — А тут живуть дачники з Києва.
Навпроти її будинку — акуратне двоповерхове помешкання. Двір вимощений тротуарною плиткою, ростуть туї. Видно альтанку.
— Літом купляють у мене помідори, перець. Іноді просять щось зробити в них. Оце треба посадити грядку часнику та цибулі на зиму. Заплатять гривень 50–100, — продовжує Марія Іванівна. Відкриває зелену металеву хвіртку. У дворі бігають кури різних мастей. Качки сидять, сховавши голови під крила. З хліва чути рохкання.
— Тримаю порося, 34 курочки, 24 качки. Ще є кролик один. Хата велика, ми ж для дітей будували. А доньки в місто поїхали, — розповідає Марія Шпак. — Зараз одна живу. Топлю дровами. На зиму треба два причепи, це 10 тисяч гривень. Якщо субсидію дадуть, то газ ввімкну. Тоді виходить три тисячі на місяць. Піч топлю через день, варю там їжу худобі й собі. За світло щомісяця плачу 80–150 гривень. Води в хаті немає. Надворі є колонка, колодязь. Літом у літньому душі миюся, взимку грію відрами воду. Пральну машинку маю ще радянську, "Малютка" називається. Рідко її вмикаю. Частіше руками перу. Полоскати білизну на річку ходжу, навіть узимку. На моїй вулиці всі так роблять.
Марія Іванівна швидко збирає бутлі. Виводить старий велосипед — колись салатовий, судячи із залишків фарби.
— По сироватку треба поїхати для поросяти. Її безкоштовно віддають ті, хто тримає корів, — каже. Виходимо з двору. Запитую, хто рубає дрова.
— Наймаю мужиків. Оце три дні рубали, то платила по 200 гривень, обідом годувала. Туалет копали вдвох день — 400 віддала. Але знайти когось на допомогу важко. На вулиці самі пенсіонери.
Дорога в селі хороша. Місцеві говорять, що лишилася після колгоспу.
— Мені подобається, коли приїжджають дачники. Більше людей у селі. Зараз страшно виходити надвір ввечері, — додає Марія Шпак. — Темнота, світло у вікнах не горить. Якби не дачники, то вже б на хутір перетворилося село. Єдиний мінус — вони мусорять сильно, весь берег річки сміттям закидали.
Заходимо до двору 53-річної Раїси Любенко. Основний заробіток її родини — молочні продукти.
— Раз на тиждень їду на базар. Літр молока коштує 20 гривень, сметана — 35 за півлітрову банку, творог — 70, — розповідає Раїса Михайлівна. — У мене три корови. Ще є кури, поросята, кролі, городу гектар. Тримати такий великий дорого і не вигідно. На корів теж багато грошей іде. Пасемо їх по черзі. Часто наймаю когось за 250 гривень. Все одно в місті я б жити не хотіла. У свій будинок провели воду, інтернет не треба нам. Топимо дровами. Виходить трохи дешевше, ніж газом. Купуємо на зиму три причепи за 12 тисяч гривень.
— Тільки тисячі й летять, — долучається до розмови Марія Іванівна. — На хазяйство багато грошей іде. Мішок комбікорму обходиться 130 гривень. Пшениця коштує 5,5 за кілограм, я тонну взяла. Поросяті даю, курям. За оранку городу беруть 2 тисячі. На село є п'ять тракторів. Комбайн один, а більше й не треба. Тепер мало сіють.
Запитую, скільки грошей потрібно на місяць, щоб прожити в селі.
— Мій бюджет 2 тисячі гривень, — відповідає Марія Шпак. — В основному продукти маю свої. Але в магазин часто ходжу, хоч там і дорого. Беру олію, цукор, пральний порошок.
— Мінімум 5 тисяч на місяць, — говорить Раїса Любенко. — Місцеві працюють на крохмальному заводі в сусідньому Черниші, в теплицях. Ходять картоплю перебирати. У Чернігів на роботу тільки матушка їздить. Десь позмінно працює. Основна проблема — розклад автобусів незручний.
На вулицю виходить покурити чоловік господині — 52-річний Андрій Любенко.
— Ветеринара в селі немає, один на всю ОТГ. П'ятьох учнів автобус забирає зранку й везе у Седнів до школи, ввечері назад привозить. Народжуваності не передбачається ніякої, — сміється, — молоді нема. Наші дві доньки давно тут не живуть. У селі багато вулиць, де по одній людині. Все решта — дачі. Є такі кутки, де нікого немає. Тільки літом з'являються жителі. Стару хату можна купити за 4 тисячі доларів. Новішу з газом — за 10 тисяч. Ділянки коштують 200–300 доларів за сотку. Для киян це не гроші. Я працюю у Седневі в школі-інтернаті охоронцем. На базар їздимо торгувати — це основний заробіток. Стараємося в місті всі продукти купувати, бо в селі ціни вищі. По одяг — теж до Чернігова. Хоч у нас буває лавка зі шматтям по суботах. Але там ні роздягальні, ні вибору.
Єдиний сільський магазин розташований біля річки. Дорогою минаю стару школу — некошений двір, три одноповерхові будівлі з побитими вікнами.
— Торгуємо всім — хліб, крупи, печиво, цукерки, пиво, побутова хімія, трохи косметики, дитячі розмальовки, іграшки, рукавиці для городу, — каже білявка в синьому фартуху в горошок. Називається Світланою Берташ. Їй — 46. Працює продавцем 15 років. — Магазин відкритий щодня, без вихідних. Черги бувають великі влітку і в хлібні дні — понеділок, середа, п'ятниця. Ціни в нас дійсно на деякі товари вищі, ніж у місті. Залежить від закупки. В мене є зошит, куди записую в борг. Але туди тільки перевірені люди потрапляють. Якщо потрібно щось в місті купити, виходиш на зупинку і просиш когось, даєш гроші. Маршрутка їздить до Чернігова тричі на день. Квиток коштує 35 гривень.
Розваг у селі небагато. На концерти в клуб ходимо, там хор наш співає. Старші люди в церкву йдуть щонеділі, на свята. Це місце зустрічі — почути новини, поговорити. Пошта приїздить щовівторка. Зв'язок мобільний хороший, подругам дзвоню часто. Щоб отримати медичну допомогу, треба сісти на велосипед і поїхати в Седнів до лікарні за 5 кілометрів. Маршруток туди немає. Якщо педалі крутити не можеш, то викликаєш "швидку". Вона їде іноді 2–3 години. В місцевому медпункті раз на місяць приймає лікар.
Цікавлюся у продавчині, чи хотіла б жити в місті.
— Немає можливості переїхати. В Клочкові я від народження. Хазяйство в мене мале, городу 20 соток. І то багато часу займає. Заробляю 3900 гривень, працюю через день із 9:00 до 17:00. Коли привозять хліб, приходжу на роботу о 5:30. Нині зарплату всю віддам за газ. Живу на людній вулиці — така одна на село. Маю сусідів з усіх сторін.
— Це везіння, — долучається до розмови 51-річна Тамара Сєргусь. — Я от мешкаю на краю села. З одного боку поле, з другого — покинуті хати. Працюю на пів ставки бібліотекарем. Офіційно в мене 220 читачів. Отримую 2500 гривень зарплати, хотілося б більше. Маю чотирьох дітей, всі виїхали в місто.
7 
35413
Коментарі