"На всю випічку поставила єдину ціну"

 

28-річна киянка Вероніка Досаєва рік тому заснувала компанію "МайМафін". Через інтернет продає кекси.

— Перед тим, як розпочати власну справу, вивчала, що популярне з випічки. Мафінів в Україні ще ніхто не робив, хоча така випічка популярна за кордоном, — розповідає телефоном. — Довго думала, як продавати свою продукцію. Хлопець запропонував робити це через інтернет. Працювати починала вдома. Спочатку пекла невеликі партії по 10–12 штук. Замовляли випічку на дні народження чи в подарунок коханим.

Вікторія за освітою — фінансист. Працювала в компанії "Данон Україна". Щоб розпочати власну справу, вклала 20 тис. грн.

— Розробила концепцію своєї фірми. Визначила, що буду випікати, для кого ця продукція, як вона виглядатиме. Для чоловіків у моїй уяві мало бути багато горіхів, шоколаду. Але ніякого рожевого крему. Для дітей — із мінімальною кількістю масла й крему, типу вівсяних мафінів із горіхами, ізюмом. Для жінок — щось красиве й дієтичне. Придумала рецепт на основі банану. На всю випічку поставила єдину ціну — 16 гривень. Це зручно, бо людина вибирає смаки, а не ціну. Оптимально пропонувати шість-сім різновидів випічки.

Перші замовлення отримувала раз-двічі на тиждень, купували максимум по 8–12 одиниць.

— Найбільша партія, яку готувала за раз — 180 штук. Для корпоративної вечірки замовили шість видів мафінів — солоних і солодких. Із замовленням упоралася за день. Маю близько 20 рецептів кексів. Класичні беру з американських книг. Іноді об'єдную кілька в один. П'ять-шість тижнів пробую, доки знайду оптимальний рецепт.

Випічку Вероніки Досаєвої замовляють ресторани.

— Якщо працюєш із закладами харчування, вимагають, щоб продукцію виготовляли у спеціальному цеху, а не вдома. Де­яким закладам я сама запропонувала продавати мої мафіни. Дехто знайшов мене через соцмережі. Багато з ким познайомилася на кулінарних фестивалях. Якщо починаю працювати з компанією, запрошую на виробництво, даю мафіни на дегустацію. Щодня завозимо невеликі партії — до 20 штук, щоб завжди були свіжі.

Досаєва наймає кур'єра, тричі на тиждень Вероніці допомагає кондитер. Рекламувати випічку радить через соцмережі, влаштовувати акції, відвідувати кулінарні фестивалі.

— Ризиків у справі немає. Все готую на замовлення. Коли залишається щось, пригощаю знайомих, друзів. Відходів не буває. Якщо не ви­йшло щось, перепускаю на крихти в блендері, потім використовую в іншій випічці. Головне — не боятися ризикувати. Можна випікати хоч голубих півників, якщо чітко знаєш, що їх купуватимуть у певному місці.

Із м'ясом та лівером беруть рідко

Вінничанка 60-річна Ганна Дубчак п'ять років торгує смаженими пиріжками.

— Кожен день встаю в чотири ранку, підбиваю тісто. За 1,5–2 години нажарюю сотню пиріжків. Пакую в пластикові контейнери. У сім ранку вже на точці. Маю своїх клієнтів. Знаю, хто, в скільки і яку начинку буде купляти. При собі завжди маю санітарну книжку. Але мене на базарі всі знають, то й не питають.

Щомісяця Ганна Василівна має до 7 тис. грн прибутку.

— Раз на місяць на опті купляємо 50 кіло муки, літрів 50 олії. Картошку, капусту, цибулю і моркву вирощую на дачі. Зі своїх яблук та грушок варю повидло. Печені пиріжки не так вигідно продавати. Як за день не збула, то наступного їх ніхто не купить. А жареному пиріжку можна вернути товарний вид. Складаю у торбинки, підливаю трохи води і в мікроволновку. Стають, як свіжі.

Продавати такий товар найвигідніше на автовокзалах. Охоче купують із картоплею, капустою та горохом. Із м'ясом та лівером беруть рідко.

— Щоб торгувати, домовляємося з хазяїном базару, — розповідає реалізаторка пиріжків Олена. — Міліції тоді до тебе діла немає. То як серед вулиці станеш, можуть штраф впаяти. Наш власник — підприємець, має всі документи від санстанції. Завозить пиріжки у два невеликих магазини. Можна домовлятися і з міні-маркетами, вони теж не мають власного виробництва. Їдальні, кафе не беруть.

Анна БОВА

×