"Вас вітає Угнів — найменше місто України!" — така табличка встановлена на в'їзді до Угнева Сокальського району. Зараз у місті прописані близько 1 200 осіб, хоча насправді живуть не більш як 900. Автобус зі Львова їздить сюди двічі на день — в обід і ввечері. Ранковий рейс скасували два роки тому. Найлегше добиратися автостопом, але водіїв у потрібному напрямку їде небагато.
Одразу за вказівником видніється перша споруда — наркодиспансер. Це одна з небагатьох установ, куди місцеві можуть влаштуватися на роботу. Також працюють у школі, аграрно-будівельному ліцеї, дитячому садку, поштовому відділенні та аптеці. Хто не встиг отримати державну роботу, шукають її у найближчих містечках і селищах або їдуть на заробітки.
— Підлоги зривають, через вікна перекидають, аби хати собі опалювати, — 60-річна Ганна Креховець показує найвищий будинок в Угневі — занедбаний 5-поверховий гуртожиток ліцею. Приміщення дорого опалювати, тому студентів переселили у відремонтовану нещодавно стару синагогу.
Ганна Креховець півжиття пропрацювала у місцевому дитсадку. Каже, зараз сюди ходять 50 дітей.
— Бачите, скільки хат закинутих. Молоді тут нема що робити, — розповідає. — Нові житла ставлять тільки ті, хто працює на заробітках в Європі або в Києві. Моя дочка вийшла заміж і живе в Польщі. А брат з усією сім'єю виїхав до Австрії. За Союзу була велика пилорама, цегельний завод працював. У будинку побуту всьо було — і парикмахерська, і швейна майстерня, і кравецька. Ще працювала гарна пекарня. Зараз хіба здають паї в оренду приватним фірмам. Ті їх кроплять, а ми труїмося.
Церква Різдва Пресвятої Богородиці у риштованні. 1936-го її розписав художник Дем'ян Горняткевич. Стиль фресок, вважають, запозичив у київському Володимирському соборі.
— Людей мало, зате усі побожні, віруючі, — говорить протоієрей Богдан Паращак, 57 років. — Я сюди прийшов 1982 року, і вже так було. На недільній службі проступитися ніде. По черзі правлять двоє священиків — православний і греко-католицький. Але православних більше. За цей рік було вже 10 похоронів, а вінчання жодного. Востаннє брали шлюб восени торік. Зате чотирьох діток похрестили.
31-річний Володимир Костів — один з небагатьох місцевих підприємців. Після навчання в Рава-Руській і роботи в Червонограді облаштував із братом у приміщенні колишньої ферми столярний цех. Виготовляють меблі на замовлення.
— Люди казали, що я за два роки нароблю меблів усьому Угневу, та й лишуся без замовлень, — розповідає. — А вийшло зовсім не так. З усієї області до нас їздять. Оптовики заказують і продають на Центральну і Східну Україну. Шафи-купе, кухні, прихожі, спальні, двері. Раніше ще був попит на вікна, але зараз ставлять металопластикові. Проблема тільки — в Угневі нема толкових людей, щоб з ними працювати. Взяв одного хлопця, навчив усьому, а він втік у Москву. Я з Угнева нікуди не поїду. Краще менше заробляти тут, ніж перед кимось уніжатися. Колись пробував сигарети в Польщу возити. На три дні мене вистачило.
Угнівська міська рада розташована в колишньому житловому будинку, зведеному в 1930-х роках. Тут працюють семеро.
— Угнів отримав Магдебурзьке право 550 років тому. Відтоді ніхто не наважується опустити його статус до селища чи навіть села, — каже заступник мера Ігор Мороз, 33 роки. — У міста є потенціал. Хочемо розвивати ностальгійний туризм. "Найменше місто України" — привабливий бренд. Є старий костел, синагога, діюча церква, історичний музей, старий млин. Правда, зараз млин не на воді, бо річка після меліорації трохи змінила русло. Постійно співпрацюємо з поляками. Робимо Дні добросусідства — на день відкриваємо перехід через кордон. Зазвичай вони приїжджають в Угнів на храмове свято 14 червня, бо костел носить ім'я святого Антонія. Зараз разом із Польщею опрацьовуємо програму "Пам'ятаймо про цвинтар" — упорядковуємо могили на міському кладовищі. В цьому і виховний, і відпочинковий момент. Недавно отримали листа від польського співака Павела Кукіса. Його дід був бургомістром Угнева 1889 року. Приїжджав сюди, знайшов могилу діда на цвинтарі, тепер установить пам'ятну плиту.
Поморянський замок розбирають на будматеріали
Близько 40 населених пунктів на Львівщині мають умовний статус "малі міста" — їхнє населення менше 50 тис. осіб, і ця кількість постійно скорочується.
— Маленькі міста були закладені у XVII-XVIII століттях за 15-20 кілометрів одне від іншого, щоб обслуговувати аграрну округу, — каже завідувач кафедри містобудування "Львівської політехніки" Галина Петришин, 56 років. — Частина почали вимирати ще в ХІХ столітті, коли їх оминула щойно розбудована залізниця. У радянські часи відбувалося "укрупнення" районів. Логіка була така — чим більший центр, тим якісніші послуги він дає. Третій крок було зроблено у 1990-х роках освітньою реформою, коли ліквідували профільні професійно-технічні училища: будівельні, медичні.
Щоб відроджувати малі міста, потрібно давати людям волю для ведення малого підприємництва. Ще одна перспектива — туристичний бізнес. У Золочеві завдяки замку є кілька десятків тисяч туристів на рік. Відповідно, там і готель новий з'явився, і заклади харчування. Деякі міста просто шкода. Поморяни Золочівського району у ХIV столітті були розвинутим центром. Зараз тамтешній замок місцеві розбирають на будматеріали. Або Янів біля Яворова. Там справжня курортна місцевість довкола, яку не використовують.
2 
35413
Коментарі