Ексклюзиви
Середа, 30 травня 2007 07:00

Володимир Грицюк ловить вовків палицею й торбою

Автор: фото: Олена ВЛАСОВА
  Житель села Червоне Дубровицького району Рівненської області Володимир Грицюк біля своєї хати показує, як підкрадався на полюванні до вовка
Житель села Червоне Дубровицького району Рівненської області Володимир Грицюк біля своєї хати показує, як підкрадався на полюванні до вовка

79-річний Володимир Грицюк з села Червоне Дубровицького району Рівненської області — єдиний в районі загонич, який полював на вовків із ціпком і торбою. У молоді роки Грицюк зловив з півсотні вовків та чотири десятки лисиць.

— Втрачаю кваліфікацію, бо рідко ходжу на полювання, — каже чоловік. — Колись за голову вовка давали 50 рублів. На ті часи то були гроші. Зараз полюєш лише заради задоволення.

Надворі сонячно. Починаємо розмовляти у дворі. Грицюк, важко дихаючи, запрошує до прохолодної вітальні.

— Мисливських трофеїв не видно. Невже жодної шкури собі не лишили? — питаю.

— Вовчі шкури продав лісівникам, а лисяче та заяче хутро — односельчанам. Моїй старій, — киває на 85-річну дружину Варвару, — вже в хутра нецікаво рядитися.

Грицюк став мисливцем у 25 років. У молодості працював трактористом в Амурській області Росії, захворів на невиліковну хворобу дихальних шляхів і повернувся додому. Йому заборонили працювати.

— Ну, став інвалідом. А як годувати себе, дружину й сина? От і пішов у ліс, — знизує плечима дід Грицюк. — Це був мій єдиний заробіток.

У найбільш вдалі сезони Грицюк відкладав на книжку по 500–600 рублів. Після інфляції втратив все і знову пішов до лісу.

— Отаким ціпком я можу зловити вовченят або молодих вовків, — показує товсту палицю. — Треба ще доброї торби й ножа з собою взяти. Рушниця в лісі заважає, чіпляється за гілки.

Дід Грицюк завжди полював сам. Звір скалив зуби, а він кружляв, звужуючи коло, доки у вовка не паморочилася голова. Потім раптово лупив звіра палицею між очі. Приголомшеного вовка міцно зв"язував і тягнув додому. Вовченят забирав із лігва і складав у лантух або кошик.

— Кусючі вони, але то не страшно. Он кілька років тому покусали мені руку, але не сильно, — дід Грицюк показує шрами на лівому зап"ястку.

— Забуде взяти торбу на полювання, то скине з себе сорочку. Зав"яже вузликом і принесе до хати вісім-десять вовченят. А я просто зо страху вмираю, — хреститься дружина Варвара.

— Із рушниці забивав лише старих, материх вовчиць. Ті на хитрощі не піддаються — деяких по тижню вистежував. За 15 кілометрів від села був скотомогильник. Вовчиці зграями доїдали там мертві туші, — розповідає Грицюк. — Я чекав, коли вони вернуться назад до лігва чи підуть з водопою. Вовки після їжі стають важкі і неповороткі.

Якось Грицюк наткнувся в лісі на трьох вовків.

— Мав при собі лише один патрон. Застрілив одного, інші розбіглися. Але баба моя всі фотографії погубила, а може, й у грубку випадково кинула. Тепер на слово мені не повірите, — шкодує дід.

Із рушницею Володимир Грицюк полював на диких кабанів, зайців та качок. Лисиць підманював на 30 кроків і бив без промаху.

— А як же лисяча хитрість? — зауважую.

— Насправді лисиці дуже тупі. Їх не складно надурити, — сміється Грицюк. — Вони добре бачать і чують, зате погано мислять. До того ж уночі я бачу не гірше за них.

Кілька разів дід Грицюк влаштовував у полі засідки на лисиць. Полював лише місячної ночі — щоб добре бачити місцевість. Як зайшло сонце, вилазив на копицю сіна й чекав до півночі. Голову та плечі присипав сіном, рушницю виставляв нагору.

— Треба лише свиснути мишею, отак! — дід пронизливо свистить крізь два передніх зуби так, що закладає вуха. — Лисиця прибігає не вагаючись. На мить зупиняється, а ти ще раз свисни. Нехай думає, що то миша-польовка. А як підійшла, одразу стріляй! Якщо першого разу не поцілиш — ця лисиця більше ніколи на свист не попадеться.

Дід Грицюк шкодує, що нині в лісах перевелася дичина. Через фермерів та лісорубів звірі йдуть далеко в хащі.

— Раніше кабани без остраху підходили до самої Дубровиці, — згадує Грицюк. — Від нас до райцентру всього шість кілометрів. Ліси були до міста ближче. Тепер кабани топчуться по сільських полях, підривають бульбу і пшеницю. Коли бачать людину, тікають до лісу, — розповідає дід.

Каже, з кабанами мав справу кілька разів.

— Мені просто повезло. Одного разу товариш із Дубровиці заліг у полі і чекав на кабана. А той підібрався до нього ззаду. Чоловік тікав далі, ніж бачив, — регоче дід Грицюк.

Шістнадцять років тому до Дубровиці зайшов лось і наробив переполоху. Побачив в дзеркальній вітрині універмагу власне відображення і подумав, що то якийсь самець. Лось щосили вдарив вітрину і почав трощити манекени. Продавці й перехожі розбіглися. Приїхала міліція. Лося застрелили.

Останні три роки Володимир Грицюк не полює з рушницею. Говорить, з палицею надійніше. Зброю подарував старшому синові Миколі.

— Він не мисливець, не в мене пішов, — хитає головою чоловік. — Раз чи два на рік Микола відлякує пострілами ворон, щоб город не чіпали. Молодший син, донька й онуки полюванням не цікавляться.

Зараз ви читаєте новину «Володимир Грицюк ловить вовків палицею й торбою». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода