— Усі думають, шо ми тут живемо як у Бога за пазухою. Маєм пільги, дихаєм чистим повітрям, їмо натуральну продукцію. А ми ледве кінці з кінцями зводимо, — каже 47-річна Ганна Романівна із села Боберка Турківського району. У понеділок по обіді витягує відро води з криниці на подвір'ї.
Село розташоване за 40 км від райцентру і 19 км від кордону з Польщею. Має статус гірського населеного пункту. Місцеві отримують 20% надбавки до пенсій, зарплат, стипендій. Торік на ці доплати виділили 185 млн грн з обласного бюджету. Статус гірського мають Сколівський, Турківський, Старосамбірський, частково Самбірський і Дрогобицький райони.
— Із тих пільг користі, як із козла молока. Колись ше обіцяли нашим дітям першочергове поступлення в інститути, гуртожитки і наполовину меншу плату за навчання. Але то всьо на словах, — каже Ганна Романівна. — От я маю шестеро дітей. Дають мені 4400 гривень у місяць. Чоловік — інвалід. Донька того року кінчає школу, хоче піти вчитися. А платити за науку нема з чого. Шо я з того поля і корів маю? Худобу здаю за копійки. На молоці за 2 гривні багато не заробиш. А на полях росте хіба бульба і бурак, більше в наших горах ніц не родить. Ех, — піднімається по збитих із дерева сходах у хату. Захлопує за собою двері.
Село простягається на 9 км. Населення — 1220 осіб. Є сільська рада, три магазини, будинок культури, школа з 11-річним навчання. Будинки жителів старі дерев'яні. Є багато пустих.
— Жити сюди ніхто не хоче йти. Хіба може приписатися, шоби мати пільги. Ми таких називаєм мертвими душами. Надбавки до пенсії їм на карточки перераховують, а їх тут роками не видно, — каже 52-річний Володимир Біжик. — А місцеві від тих пільг мало мають пользи. Шо з тої надбавки до зарплат, як тут ніде роботи нема. Та й пенсії в людей малі. Я, правда, маю 1600 гривень, бо колишній воєнний. Але на нинішні ціни то не гроші.
О 13.30 з цегляного магазину в центрі села виходять дві літні жінки в хустинах. Під пахвою несуть по буханці хліба.
— На покупи ходили? — іде на зустріч молода жінка в чорній шапці.
— Та де там, дочко, покупи на таку пенсію. От получила з гірською надбавкою навіть не повну тисячу.
— Ой, та тіштеся, шо хоч пенсію маєте, — каже жінка в бежевому вовняному светрі. — Син мій мусить сидіти у Львові за 2500 гривень, і то половину платить за квартиру. Якби робив у нашому районі, то мав би надбавку. А де йому тут, інженеру, роботу шукати?
За 100 м при дорозі стара дерев'яна хата. Шибки вибиті, із середини вікна закладені фанерою. Шиферне покриття побите.
— Тутка ніхто не живе, навіть не заглядайте, — іде повз будинок чоловік років із 70, вдягнений у сіру потерту куфайку. — Шо жили тут — давно повмирали. А тих, хто прописаний, ми самі ніколи не бачили. Внук знайшов в інтернеті, казав, шо є якісь.
— Липових гірських у нас нема. Населення не збільшується. Багато молоді повиїжджало за кордон. За останні два роки місцеві побудували вісім нових будинків. А до того за 18 років жодної нової хати, — каже сільський голова 54-річний Микола Копанишин. — У бюджет села лише виділили гроші на зарплати працівникам сільради. От зараз просимо допомоги в районі на амбулаторію.
— Цифру, скільки цього року виділять коштів гірському населенню, назвати важко. Це буде більше, ніж торік, адже зарплати-пенсії зросли, — каже заступник начальника обласного управління праці та соціального захисту Оксана Яковець, 53 роки. — Важко й сказати, які держава має збитки через пільги липовим гірським жителям. Скільки їх — невідомо, але маю підозру, що достатньо. Про такі порушення мали б повідомляти органи місцевого самоврядування, адже ніхто краще від них не знає, хто з прописаних не живе в населеному пункті. Але за взятки, на жаль, вони часто ще й покривають це.
2 
1
Коментарі