"Ну і як у тому селі вижити? Мали хоч якийсь зиск із землі, а тепер і того немає. Замість помагати бідному селянинові хіба палки в колеса вставляють", — розводить руками 55-річна Ірина Рогова, жителька села Хоросниця Мостиського району Львівської області.

Жінка в коричневій хустині й теплому светрі порається на городі біля невеликої сірої хати — вибирає зі схованки в землі картоплю. Каже, більше нічого в полі не садитиме, а ще торік на 20 сотках сіяла цукровий буряк. У Хоросниці нещодавно закрили бурякоприймальний пункт. Хоча цукровий буряк — одна з основних культур у навколишніх селах.

Хоросничани в розпачі. Вони вже заскородили землю й купили насіння.

— Люди вагаються, чи сіяти буряк, бо бояться, що пропаде, — каже Ірина Рогова. — Аби завезти урожай до Городка (сусіднього райцентру. — "ГПУ"), треба 250 гривень за машину дати, а якщо до Самбора — то ще більше.

Село за 70 км від Львова. Сюди можна дістатися електричкою. Рейсові автобуси до Хоросниці не заїжджають. У селі майже сто дворів. За цегляними хатами — зорана рілля. Кожен господар має 20–40 сотих поля. Люди живуть переважно з городини та "човникового" бізнесу — возять до Польщі горілку й цигарки.

— До цього року цукровий буряк вирощував кожен господар. Мав на це 15–20 сотих, — веде далі Ірина Рогова. — Люди заробляли непогану копійчину. За зданий буряк можна 8–10 мішків цукру взяти, а один коштує 150 гривень.

До розмови долучаються сусіди Рогової. 60-річна Зеновія Барабах працювала на пункті на сезонних роботах — у лабораторії визначала цукристість буряка. За місяць заробляла 300 грн.

— У сезон тут сорок людей робило, — розповідає селянка. — Хоча платили небагато, але сезон за рік стажу рахували. В селі більше нема куди подітися.

Платили небагато, але сезон за рік стажу рахували

Селяни кажуть, що буряк вимагає чималих затрат. За оранку фірманові платять 50 грн, за селітру — ще 100 грн, за насіння — 25 грн. Сорок гривень треба заплатити за доставку буряку з поля. Загалом набігає понад 200 грн.

— Та й наробитися в полі треба, — каже чоловік Зеновії Григорій. — Поскородити ґрунт, аби пухкий був, посіяти, двічі прополоти. А потім ще й обчиняти буряк вручну!

Від вирощування буряку селяни відмовлятися не хочуть.

— Цукор — товар вигідний, бо не псується. У коморі два-три роки може лежати, — запевняє Зеновія Барабах. — Як скрутно з грошима, то я його до Мостиська на базар везу. Для себе на цілий рік вистачає — на закрутки, випічку.

Минулого року з 20 соток Барабахи зібрали 3 т буряків. За кожну взяли 67 кг цукру. Загалом сім"я отримала 200 кг цукру — на 600 грн, за ринковою ціною.

Бурякоприймальний пункт — у Хоросниці, біля залізничної станції. Понад 50 років сюди здавали буряки жителі Мостиського району та близько десяти сіл Яворівського.

Контора, лабораторія і склади з червоної цегли розміщені поряд. Четверо чоловіків розбирають техніку для вивантаження буряків і вивозять її до Самбора.

— Пункт належить Самбірському цукровому заводу, який уже кілька років не функціонує. Шість років тому його разом із нашим пунктом викупило ЗАТ "Західна компанія "Дакор" із Дубна Рівненської області, — розповідає начальник пункту Володимир Кравець, 43 роки. — Спочатку робота йшла нормально. А нещодавно мені подзвонила директор із Самбора і сказала, щоби ми більше не приймали буряків. Я й сам не розумію чому. Минулого року селяни здали близько 6 тисяч тонн. Багато людей привозили по 10–12 тонн буряку. Для них це був єдиний заробіток.

Кравець гортає журнал записів.

— Ось дивіться: фермер із сусіднього села 990 кг цукру заробив. Це три тисячі гривень.

У ЗАТ "Західна компанія "Дакор" порадили звернутися по коментар на Самбірський цукровий завод.

— Дрібними підрозділами не займаємося, — сказали в приймальні директора Данила Корилкевича, колишнього депутата Рівненської обласної ради.

Директор Самбірського цукрового заводу Тетяна Походай із кореспондентом "ГПУ" говорила неохоче.

— А чому бурякоприймальний пункт закривають? — цікавлюся.

— А хто вам таке сказав? — обурюється.

— Бачили, що техніку вивозять.

— Вивозять, бо там вона не потрібна! — підвищує голос Тетяна Яківна й кидає слухавку.

52-річний заступник голови Мостиської райдержадміністрації Ярослав Федина пояснює, що цукровим заводам зменшили квоту виробництва цукру, бо торік мали великий надлишок.

— Заводам стало невигідно возити буряки здалеку, — каже Федина. — Багато підприємств навіть не хочуть співпрацювати з індивідуальними господарями, їм вигідніше закупити буряки у фермерів або й самим їх сіяти. Що робити селянам Мостищини, поки не знаю. Возити буряки до Самбора чи Городка їм невигідно, бо за постановою Кабміну цього року розрахунок буде проводитися у грошах. За одну тонну даватимуть 170 гривень.

На Львівщині працюють два цукрові заводи

Із п"яти цукрових заводів, які працювали на Львівщині, нині діють лише два — Золочівський та Радехівський.
— За рік вони переробляють 700 тисяч тонн буряків. Цього достатньо, — стверджує заступник голови Львівської держадміністрації з питань агропромислового комплексу Іван Стефанишин, 51 рік.
Минулого року цукровими буряками в області засіяли 26 тис. га. Цьогоріч Міністерство аграрної політики наказало скоротити цю площу на 3–4 тис. га.
— Ми не хочемо цього робити. Зараз працюємо над підписанням угоди цукрових і спиртзаводів щодо виробництва біоетанолу — додатка до бензину, — каже Іван Стефанишин. — Якщо таку співпрацю налагодимо, в області суттєво зросте попит на цукрові буряки.

×