Село Залісся розміщене на межі трьох районів Тернопільщини — Козівського, Бережанського та Зборівського. З усіх благ цивілізації тут є лише електрика. Магазин закрили 5 років тому. Медпункт не працює. Єдиний стаціонарний телефон вимкнений.
Населений пункт належить до Конюхівської сільради в Козівському районі. За радянських часів Залісся називали то хутором, то селом, то вулицею. Хоч "вулиця" розташована на відстані 6 км від села Конюхи.
Разом із 75-річною Марією Сушник ідемо до Залісся. Стежки немає. Треба орієнтуватися в лісі за напрямом. Дорога займає близько двох годин.
— Ніц собі люди тутка ради не годні дати. Усі старі, ніде ся не рушим. Хто має молодших, то за 4 кілометри по продукти до Годова (село в Зборівському районі, — "ГПУ") ходять. А так треба на родину чекати. Як багато роботи, то й по місяцю нікого немає, — розповідає Емілія Сінгалевич, 73 роки.
Із 25 хат, побудованих у 50-х роках, обжитими залишаються 17. Живуть самі пенсіонери. Колись вони працювали в колгоспі. Отримують по 530 грн пенсії. Востаннє дитина народилася 1991 року.
— Хліб закінчився, то паляниць у п"єцу напекла, — пригощає кислим молоком і пиріжками з картоплею Міля Федорівна. — Зараз жнива, нема коли готувати. У хаті нема ніц. Як дощ, то і світло на два дні пропадає. Тоді холодильник тече. А який той продукт буде, як кілька разів розморозиш?
Сільська вулиця межує із лісом. Автобуси сюди через бездоріжжя ніколи не ходили.
— Добре, хоч до Годова проклали кам"яну дорогу. Тепер добратися сюди машиною можна. Раніше не раз бувало, що грузли в болоті, — пригадує Марія Сушник. — А якось стодола в одних людей загорілася. То залісяни всі збіглися й гуртом загасили. Бо поки би пожежники із Козови за 40 кілометрів доїхали, нічого б не лишилося.
— Уже три дні голова крутиться. Не знаю, чи тиск понижений чи повишений. А медсестри я вже давно не бачила, — скаржиться 70-річна Євгенія Грунтовська. — Як голова боліла, випила якусь таблетку. А потім родичка приїхала й каже: так то ж від температури!
Неподалік починають прокладати нову дорогу Хоростець–Конюхи–Потік.
— Біля Залісся буде 5 км дороги. Планується й одночасна газифікація села. Але підведення газу до кожної хати має бути коштом власника дому. А там же ж одні старі люди. Великих грошей не мають. Поки що відмовляються від газу, — каже сільський голова Микола Цідило, 51 рік.
Залісяни сподіваються, що нарешті матимуть сполучення зі світом.
— Добре буде тим, хто лишиться. А я вже нігде не зайду. Навіть пай не виробляла, бо до сільради далеко, — бідкається пенсіонерка. Вона ледве ходить, спирається на ціпок. — Треба корову збувати, бо не годна доїти. Но за хату виведу на пашення. Ніц сили не маю.
Ідемо до будинку, в якому колись був магазин, школа та медпункт. Усюди висять замки. Із вікна без рами та скла видно велику купу сіна, що сушиться на сонці.
— Роботи нема. Сину Володі вже 17. Трохи вчився в технікумі в Поморянах. А тепер до Києва на будівництво із чоловіком їздить. Армії чекає, — підходить до гурту 37-річна Світлана Марків. — Відколи мій син народився, більше в селі дітей не було. Виходить, мій наймолодший тут.
Подейкують, у Заліссі буде або заповідник, або курорт. Селяни непокояться, чи не заберуть у них ліс. Тоді вони залишаться без палива на зиму.
— Як ту конюську дорогу почали бити, то наш город забрали. А там же 30 соток городини було. Нових наділів тепер не дадуть — нема звідки, — переживає 71-річна Анастасія Ничиник.
Приходимо до 84-річного Йосипа Холундовича. Він найстарший житель села.
— Коли тут найкраще вам жилося? — запитую.
— Як був молодий і здоровий, — зітхає чоловік. — Колись була совєцька влада, зараз Україна. Всьо ся міняє. Добре, коли внуки на літо приїжджають. А потім знов самі лишимся.
75-річна Марія Колодка досі чекає повернення сина. 1987 року він пішов служити в Афганістан.
2 
1
Коментарі