"Прийшлося кількох працівників перекваліфікувати на лісорубів"

 

У магазинах перестали продавати дрогобицьку сіль. Місцеву солеварню півроку тому від'єднали від газопостачання. Працюють тільки дві печі. Сіль у них переварюють із ропи — соляного розчину, який видобувають на околиці міста.

Завод займає кілька будиночків неподалік центру Дрогобича. При в'їзді — адміністративна будівля з дерев'яним ґанком, штукатурка місцями облупилася.

— Ми безпорадні, — директор 58-річний Орест Ортинський сидить у своєму кабінеті в куртці. На кріслі стоїть електричний обігрівач, у кахляній печі горять дрова. Дим виїдає очі.

— Кого може цікавити наше дрібне державне підприємство, — тре пальцем скроню. — Інвестори вклали б гроші, та бояться, що потім держава все назад забере. А зараз хай би наша солеварня згнила чи згоріла, ніхто уваги не зверне. Із півсотні працівників скоротили 15. Як нічого не придумаєм, доведеться і решті шукати роботу або ставати на біржу.

Ортинський підкидає дров у піч. Розповідає, що солеварню від'єднали від газопостачання через несанкціоноване врізування до труби.

— Газ ми ніякий не крали, — кладе праву руку на груди. — Приїхали газовики зі Львова, понишпорили. Шось знайшли, вентиль перекрили, опломбували. Тепер палимо дровами, вдвічі дешевше навіть обходиться.

Веде вузькою протоптаною стежкою на виробництво. За чагарниками стоять три одноповерхові цегляні будівлі. Дві занедбані, з однієї клубочиться дим. У дворі двоє чоловіків рубають дрова.

— Ярославович, тих дров явно не стане, — здалеку кричить один із робітників.

— Знаю, — розводить руками Ортинський. — Сьогодні треба десь узяти 3 тисячі, купити машину лісу, бажано сухого. Ото сире не хоче горіти. Наче вернулися у вісімнайцятий вік, — сміється до мене. — Прийшлося кількох працівників перекваліфікувати на лісорубів. А на повну потужність уже з 1980-х не працюємо. Та й нікому не треба тої солі. 20 років тому в Україні солевидобувні підприємства виробляли 13 мільйонів тонн за рік. Тепер у чотири рази менше, і цього вистачає.

Над збитими із дощок вхідними дверима висять таблички: "Стороннім вхід заборонений", "Курити заборонено — штраф 50 гривень". У приміщені напівтемно. По центру дві великі ємності, до них підведені п'ять потрісканих цегляних газових печей. Стіни облуплені, покрівля дірява — все виїдає соляна пара.

Вузькими проходами попід поржавілі металеві конструкції пробираємося до печей, у яких вариться ропа.

— Варили в чанах на 100 метрів, тепер на 8, — робітник 56-річний Йосип Мартинів помішує лопатою розсіл. — Я електриком тут із 1986 року працюю. Але зара біля печі кручуся. Працюю через сутки, заробляю 1050 гривень. Небагато, але й то добре. Як закриємся, піду на біржу. До пенсії ше лишилося півтора року.

— У багатьох рік-два до пенсії, хто їх візьме? — пояснює директор. — Щоб відновити підприємство, треба 2-3 мільйони гривень. Але сам завод так працювати не буде. Потрібно зробити туристичний осередок. Соляний басейн, як у Солотвиному. У нас і так відбою від іноземних туристів нема. Усім цікаво, як вигрібається сіль, як у топках палиться. Ми не беремо грошей за вхід. Але й впускати всіх не можемо, бо завод в аварійному стані.

×