Наївні водії

Біля Янівського цвинтаря у Львові стоять п'ять маршруток до Яворова. У вівторок зібралася туди у відрядження.

— Ви до мене заходьте, я двері зачиню, аби тепло не виходило, — водій запрошує до салону. Обіцяє дати нормальний квиток, а не радянські талончики на проїзд, як інші перевізники.

— Білет коштує 16, я вам так відірвав, що можете написати "18". Дві гривні на булочку лишиться, — навчає. — Я так завжди роблю. У касу здаю певну суму, решту — у кишеню. Знаєте, яка в мене зарплата? Півтори тисячі. А в день я трачу сотку. Треба ж звідкілясь гроші брати.

Сідаю поруч із водієм. Дорогою розповідає про роботу:

— На маршрут виходжу в шостій ранку. Поснідати вдома не встигаю. Іду в їдальню на кінцевій. Їжа там так собі, плачу 20 гривень. Ще стільки ж за обід. На дорогу треба взяти водички. Якщо не виходить повернутися до Львова, ночую в Яворові, за ліжко даю ще "двадцятку". А ще ж деталі до машини треба купувати. Думаєте, власник не знає, що ми так робимо? Знає, але очі закриває. Інакше всі розбіжаться.

Коли виходжу в Яворові, один із пасажирів бере за лікоть.

— Які ті водії наївні, — підморгує. — Їдальня, куди він ходить, належить його працедавцеві. Як і автомайстерня, де купує деталі до машини. Люди, у яких зупиняється в Яворові, є родичами керівника. Тому гроші, які водій начебто кладе до своєї кишені, повертаються в гаманець його шефа.

×