Василь Казновецький, 62 роки, з Млинівців Кременецького району Тернопільської області з дружиною і сином з осені до весни плетуть із рогози капелюхи, кошики, лапті, обплітають бутлі. У селі цю траву називають шаварем. Росте у ставках на глибині 2–3 м.
У Млинівцях 120 дворів. 17 хат пустують. Проживає 450 людей. Переважна більшість — пенсійного віку. Молодь виїздить на заробітки. Сільськогосподарських підприємств немає. 350 га землі лежить облогом. Люди виживають, продаючи молоко, м"ясо, обробляють городи. Через Млинівці протікає річка Горинь, є ставок, за селом — 118 га лісу.
— Спасибі батькам, що нас навчили виплітати, — каже Василь Миколайович Казновецький. — Хочуть до нас молодь приїхати зі Збаража, щоб повчитися. Ми не проти комусь показати, щоб ремесло не пропало.
Невелика хата Казновецького посеред села, збудована з крейди. Зовні побілена. У трьох кімнатах повно виробів із рогози — на столі підставки для сковорідок, шклянок. На стіні прибиті лапті.
— Дехто використовує їх у барах, ставить туди ніж, ложку і виделку, — пояснює господар. — У тернопільському барі "Старий млин" усі наші вироби. Дехто лапті взуває у лазні. Купують, у кого хворі ноги, бо там нема клею.
На шафі кілька десятків пляшок, глиняних горщиків і великих бутлів, обплетених рогозою.
— Беруть пляшки на свячену воду, — показує півлітрову пляшку Василь Казновецький. — Дехто — на вино чи самогонку. Вони як термос, тримають температуру. Скільки вже тих бутлів і горщиків поїхало за кордон. Я по всіх фестивалях об"їздив і не бачив, щоб в Україні ще хтось таке виплітав. Хіба капелюхи плетуть трошки.
— Капелюхи бере на дачі, — додає 61-річна дружина Казновецького Ніна Григорівна. — Пасічники купують. Наші кращі, бо солом"яний пече, не пропускає повітря. А лепеха корисна.
— А ці ляльки виплітає синок, — чоловік знімає з шафи ляльку з рогози. — Добре в нього виходить. Як відійдемо у вічність, буде мати роботу. Ми спокійні за нього, і головне — не пропаде наше ремесло.
— Скільки часу плетете? — питаю.
— Цілий рік, — розповідає Василь Миколайович. — На першого Спаса розпочинаємо. Їздимо в село Срібне Рівненської області. Жнемо рогозу довгими серпами. Перед тим вдягаємо комбінезони для рибалок. Улітку городи заростають, бо ми день і ніч на ставках заготовляємо на зиму шавар. Хіба у свято відпочиваємо.
Василь Казновецький шкодує, що раніше не займався плетінням із рогози. Чоловік 20 років працював трактористом, п"ять — бригадиром, десять — інженером. Плів лише тоді, коли треба було комусь зробити подарунок.
— Уже здоров"я не те, — каже. — А міг би й до виходу на пенсію серйозно зайнятися тією справою. Я ще в четвертому класі робив із бабою і дідом рогізки під ноги. У нас досі зберігся верстат.
Казновецький розповідає, що найбільший попит на вироби з рогози в Луцьку та Івано-Франківську. Там беруть усе підряд. У Тернополі плетевом цікавляться хіба що туристи. Обплетений бутель коштує 100 грн, капелюх 40–50 грн, літрові пляшки по 20 грн.
Із дружиною Ніною Василь Казновецький живе вже 38 років. Мають двох доньок, двох синів та шістьох онуків.
Син Петро, 31 рік, їздить на заробітки до Польщі. Коли вдома, робить ляльки з рогози. Продає по 30–50 грн.
— У селі як вас сприймають? — допитуюся.
— Дехто заздрить, — зауважує Василь Казновецький. — Кажуть, що я куркуль, бо маю багато грошей. А в мене четверо дітей, і всім треба помагати.
9 
35413
Коментарі