Із 43-річним волинським гончарем Петром Прокопчуком зустрілися в луцькому кафе. Петро прийшов із глиняним кухлем власного виробництва — показати, чим заробляє нині. Замовив пива, перелив його у свій глиняний бокал і смачно затягнувся цигаркою.
— Думав на майстерню собі заробити, — починає Петро. — Тоді напарник саме знайшовся — Михайло, художник. Зараз часом згадуємо ті пригоди й самі з себе сміємося.
Чоловіки хотіли через фірму влаштовуватися на будівництво котеджів під Варшавою. Але пошкодували платити за послугу по $150 й поїхали "своїм ходом". Отримали візи, купили квитки на автобус Луцьк—Варшава. А потім електричкою дісталися приміського містечка з "біржею праці". Як потім з"ясувалося, саме тут автобус луцької "фірми працевлаштування" висаджує заробітчан й забирається геть.
— З самого ранку вздовж дороги тут стоять чоловік тридцять-сорок наших. Фермери-поляки ходять і пропонують роботу, — продовжує Петро. — Ми домовилися за 7 євро на день доглядати яблуневі сади пана Владека.
У нього вже працювало четверо поляків, троє українців із Закарпаття і румун. Усі разом жили у "времянці" із залізними ліжками. Нас із Михайлом не було куди класти, тому ми кинули матраци прямо на підлогу.
О пів на сьому приїхав трактор із причепом і повіз нас у сад — клеїти на зелені яблука на деревах наліпки — символ фірми. Потім ті наліпки здирають, і на стиглому яблуці залишається логотип фірми. Наступні дні робили все, що скажуть, — копали, вантажили ящики.
Працювали до смеркання. Інколи за пляшку-другу пива затримувалися довше. У неділю відпочивали. Владек до нас справ не мав. Може, гидував, бо чули, що в розмові інакше як хлоп і бидло нас не називав.
Восени приїхала вантажівка сусіда-фермера. Той крикнув Владекові, що зранку буде облава міграційної поліції. За півгодини поляк виплатив кожному гроші, вирахував за пиво, цигарки й зламаний "під мухою" трактор. Я отримав на руки "чистими" 280 євро. Ми скочили в кузов вантажівки, де вже куняло кілька заробітчан з інших господарств.
Під ранок авто висадило нас у тому ж містечку, де наймалися. Ми вирішили піти від "біржі" подалі, й по обіді надибали браму невеличкого консервного цеху.
Приміщення було довоєнне, обдерте. На задвірку — барак для заробітчан, переважно жінок з України. Із шістдесятирічною хазяйкою пані Стефою домовилися на 8 євро в день, я — вантажником, а Міша прибиральником. Годувати мали двічі на день на гроші із зарплати. Охоронці видали вкриту пліснявою постіль і показали місце в нічліжці.
Прокололи колеса, на капоті надряпали по-польськи "курва"
У цеху стояв сморід і задуха. Жінки стояли аж сині, руки опухлі. З цеху не дозволялося виходити на повітря аж до вечора. Зате після роботи можна було купити в продуктовому кіоску трохи харчів. Дуже дорогих, але ж їсти хотілося.
Я вперше бачив, як люди непритомніють на роботі. По 14 годин стояння на ногах у жінок набрякали ступні. Одна ґаздиня із Закарпаття, звали її баба Мирося, кожного вечора плакала над банками з консервованими огірками.
— Киньте. Їдьте до внуків, — кажу їй.
— Та вони на заробітках у Чехії...
Мирося з хворими ногами боялася присісти, бо цехом ходила хазяйка Стефа й несамовито верещала. І поляки, й українці називали її "курвою".
Через день після нашого приходу баба Мирося не змогла стати на ноги. Сиділа в бараку й ховала розпухлі ноги під покривалом. Стефа розрахувала її з роботи, заплативши половину заробленого.
На третій день по тому ми з Михайлом вирішили тікати. Пішли перед тим і прокололи колеса Стефиного "Ауді", на капоті надряпали по-польськи "курва".
За кілька кілометрів від цеху нас наздогнало авто з охоронцями. Ну, думаю: "Не жди меня, мама, пропащего сына?" Але охоронець лише потис руку:
— Цо поробіш, курва єст курва?— і відпустив з Богом.
Михайло лишився у Варшаві далі шукати заробітків, а я плюнув і пішов на автостанцію. Поки їхав в автобусі, в салоні стояла гробова тиша, ніби чекаємо катастрофи. Коли раптово трусонуло. Водій почав гальмувати. Машину підрізала іномарка із затемненим склом.
— Газу давай. Це ж бандити! — люди до нього.
— Ага! Щоб кулю одержати? — нервує водій.
До салону зайшли троє дебелих в шкірянках.
— С каждого по 50 евро и разбегаемся. Проблемы есть?
Ніхто не ризикнув протестувати. Слухняно повитягували з потаємних кишень, бюстгалтерів, нижньої білизни рожеві купюри. Здоровані забрали "виручку". Вручили водієві так звану контрамарку, щоб автобус не чіпали інші рекетири. І зникли?
На кордоні за прострочену візу польському митникові віддав у паспорті 50 євро, і ще 20 — нашому. Отак у моїй кишені зосталося сто євро за майже три місяці заробітків.
3 
1
Коментарі