"Наталя з донечкою в нас живе вже десять місяців, — каже завідувачка стаціонарного відділення Стрийської дитячої лікарні на Львівщині Оксана Вишенська, 44 роки. — Ми так до них звикли! Юлечка — як наша рідна. До всіх на руки йде, усміхається".
Наталю відразу після народження дівчинки направили сюди з пологового будинку. Попросили тимчасово надати притулок. Пояснили, що жінка — кругла сирота і їй просто нікуди йти.
У невеликій палаті, окрім 41-річної Наталії Марачкевич, іще три жінки. Наталине ліжко — скраю під стіною. Вона саме годує донечку з пляшки.
— Дитячі суміші видають безкоштовно, — розповідає. — Умови тут добрі: є дитячі ванночки, тепла вода. Бачите, яка в лікарні краля виросла, — гладить Юлю по животику. Дівчинка задоволено лепече.
— Я щодня на роботу бігаю — роблю по квартирах ремонти. У той час Юлю медсестри глядять. Щоб їм віддячити — помагаю в палатах стіни білити, — продовжує Наталя.
Усі пропонують вийти за них заміж
Вона народилася у Львові. Де жила немовлям, не може сказати. Пам"ятає лише сиротинець у Брюховичах. Вихователі розповіли, що батьки від неї відмовилися. Хто вони, звідки — не знає й донині. Навчалася у школі-інтернаті, потім закінчила училище, отримала спеціальність маляра-штукатура.
Влаштувалася на роботу у будівельну дільницю заводу ковальсько-пресового обладнання. Працювала там тринадцять років, у гуртожитку мала кімнату. Але 2000 року дільницю ліквідували. Марачкевич залишилася без роботи. Няньчила дітей знайомих, а потім поїхала на заробітки до Москви.
— Минулої осені повернулася, а комендант не пускає у гуртожиток. "Тебе виселили, — каже. — Повертайся туди, звідки приїхала". А я тоді вже вагітною була. Куди ж вертатися? Подала в районний суд на керівника гуртожитку. Суддя став на мій бік. Однак вільних кімнат не було, і мене підселили до моєї подруги Наді. Але в неї чоловік, двоє дорослих доньок. Самим у двох кімнатках тісно.
З Юлиним батьком, Сергієм, Наталя познайомилася на заробітках — працювали в одній бригаді.
— Він електрик. Такий гарний, розумний. Юлечка в нього вдалася. Я його давно полюбила, але казати не сміла — у нього є сім"я, діти. А потім призналася, що хочу від нього дитину. Сергій погодився.
Знає, що в нього донька народилася?
— Що ви — у нього ж дружина! Як би вона на це відреагувала? Я навіть не казала йому, що вагітна. Дуже хочу, щоб він на свою доцю подивився. Але не можу йому сказати, не мо-жу!
Наталія звернулася до міськради з проханням надати помешкання. Їй порадили зібрати документи і стати на чергу.
— Поки дочекаюся квартири, моя дитина вже школу закінчить, — каже.
Тому почала шукати самотню жінку, яка погодилася б узяти її з дитиною до себе.
— Уявляєте, за останній тиждень знайшлося аж п"ять, — усміхається. — Тільки не жінок, а чоловіків. Усі пропонують вийти за них заміж. От учора приходив чоловік із сусіднього села, Лисятич. Йому 58 років, вдівець. Видно, що порядний. Має хату, господарку. Просив іти до нього жити.
Погодитеся?
— Я ще трохи почекаю. Може, кращі пропозиції будуть.
2 
1
Коментарі