Поранення, полонений окупант і життя в окопах: історія захисника Авдіївки - спецпроєкт "Близько до нуля"

Два поранення, вісім контузій та каліцтво отримав 38-річний Володимир Колосов на війні. Запоріжець пішов на фронт у січні 2023-го, вісім місяців служив у 53-й окремій механізованій бригаді ім. Володимира Мономаха. Був стрільцем, старшим водієм, гранатометником та бойовим медиком.

Публікуємо історію воїна, який захищав Авдіївку.

Перший штурм був на мій день народження 8 лютого. Нашу частину перекинули до Авдіївки і так сталося, що одразу відправили у бій. Штурмували ворожі укріплення під вогнем. Здавалося, що вони били з усього, що мають. До того ж нас атакували дрони. Думав, що не виберусь живим. Тоді отримав перше поранення. Але бойове завдання виконали.

Побут на війні має мало спільного з мирним життям. Ми тримали оборону за містом взимку, фактично у відкритому полі. Мерзли страшенно. Але завдяки жителям міста, які допомагали - ми змогли тепліше одягтися, спали на матрацах та вкривалися ковдрами. Коли почалася відлига, а потім дощі із глибокими калюжами - найбільше хотілося повернутися додому живим, лягти на ліжко та закутатися з головою в плед.

 

Спали здебільшого по дві години на добу. Вдень на позиції чергує, як правило, хтось один. А вночі - обов'язково двоє. Хтось в цей час відпочиває.

Гарячі страви на позиції ніхто не доставляв. Тільки сухпайок, ковбаса, овочі . Найскладніше було без води - її не могли доставити через щільний обстріл єдиної дороги, що з'єднувала наші бойові укріплення із містечком. Доводилося топити сніг. У декого без води починалася паніка, якої не було навіть під час жорсткого бою.

Нас направляли і на захист Курахового. Теж взимку. Бліндажів не було, лише так звані окопи або як ми їх називали - "бурякові ями". Туди вміщалося дві людини. Перед виїздом нас швидко збирали і я не встиг одягнути підштаники. А стояти довелось на позиціях вночі протягом 12 годин. Поле, вітер - я люто змерз! Побратими завели мене до облаштованої ями, яка була закрита дошками. Насипали в банку тріски і підпалили. Сказали сидіти і грітися, але тепла я взагалі не відчував. А поряд були дрібні тріски,наче дрова. То ж я почав розпалювати багаття. Натягнув баф і ліг на землю. Товариші заходять, а там - туман. Вони одразу до мене: "Ти живий?". Кажу: "Живий. Нарешті зігрівся". На ранок вже сидимо і побратим із позивним "Кіт" каже: "Воха, а знаєш, чому добре з тобою пиво пити? Бо випив і занюхав тобою. Від тебе копченостями пахне". Так у мене і з'явився цей позивний ("Копчений". - Gazeta.ua).

Постійна загроза загинути загострює увагу та вчить пильнувати за всім, що ворушиться на лінії вогню. З часом артилерійські обстріли стали звичнішими. Але як тільки бачили рашистську авіацію - це означало безповоротний ракетний удар. Зістрибували в окоп і перечікували. Вороги нас всіляко намагалися залякувати. Могли підійти за 300 метрів до наших позицій і стріляти з автоматів, кидати гранати. Робили вигляд для своїх командирів, що просуваються уперед.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Під обстрілами і гуркотом дронів. Як медики рятують людей біля лінії фронту: спецпроєкт "Близько до нуля"

Одного разу вони протягом декількох днів підповзали до місця нашої дислокації, починали обстріл, а потім - поверталися до своїх позицій. Так імітували штурми. Ми навіть чули, як вони гучно лаялися між собою, а потім хвилин на 40 починалася перестрілка. При цьому між ними самими. Ми робили висновок: вони могли бути напідпитку. Командування використовувало їх в якості гарматного м'яса. Тож не дивно, що такі "солдати" і з'ясовували стосунки між собою, не бажаючи йти на вірну смерть.

Коли перед нами стояв полонений - не було бажання з нього знущатися. У якомусь плані навіть шкода було. Почуття ненависті присутнє, поки ти не потрапляєш на передову.

Я отримав два поранення, вісім контузій і каліцтво. Під час першого поранення осколок розміром 9 мм застряг біля сідельного нерва. Відправили у шпиталь, але оперувати відмовились через вірогідність відмови ноги. Хлопці сильно здивувалися, коли побачили мене знову. Гадали, що я вже до них не повернусь. Але як я їх залишу?

Друге поранення було в ногу, коли поверталися з позицій. Мінометний снаряд "наздогнав" нас на БМП. Осколок лишився у нозі. Зізнаюсь, що найстрашніше було повертатися після поранень назад на лінію вогню. Під час лікування втрачаєш пильність і зосередженість, відвикаєш від усіх жахіть. Тож є ризик не відчути небезпеку вчасно.

Для мене Україна - це місце, де мій дім. А свій дім слід захищати.

Важкі поранення, жахливі болі і відмова повноцінно лікувати мою ногу - змусили повернутися у Запоріжжя. Тут лікарні заявили, що з такими ураженнями мені ходити лишився рік. У кращому випадку - буду пересуватися на милицях. Це за умови, що не буде великих навантажень.

У мене досі виникає бажання повернутися до захисту Батьківщини. Хто окрім мене піде в окопи? Отак дивишся - майже всі відмовляються. Найпоширеніша відмазка, яку я чув: "Я не хочу захищати цих можновладців" . Особисто я йшов воювати не за правителів, а за власну дружину, сина, за сусідів, район і місто, в якому народився.

Багато хто не усвідомлює наслідків можливої окупації. Я мав досвід спілкування із жителями Авдіївки. Там були різні люди. Розпитував, як їм жилося при ДНР, коли розгорталася АТО ще з 2014 року і ця територія переходила з рук в руки. Так от мені відповідали, що жили як непотріб. Розуміли, що нічого свого тут у тебе не буде.

Наприклад, якщо хочеш займатися підприємницькою діяльністю, ти повинен здати до комендатури ряд осіб, які негативно налаштовані проти нової влади. Коли ж приїздили сибіряки, буряти, адигейці, то взагалі вольницю творили. Могли зайти до крамниці і набрати все, що заманеться. Їм навіть погрожувати не треба, бо це - "визволителі від неонацизму".

Ті хто це пережив зізнавалися, що до них прийшло розуміння: працюватимемо на них (окупантів. - Gazeta.ua), як меншовартісний сорт. Але декотрі не можуть цього затямити і продовжують чекати на "русский мир". Навіть у розбитій Авдіївці, коли ми ділилися гуманітарною допомогою із мешканцями - було видно з реакції і поведінки деяких особистостей, що вони залишаються прихильниками російської окупаційної влади.

Матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України для проекту "Близько до "нуля": життя прифронтових громад" в партнерстві з порталом Gazeta.ua та журналом "Країна" за підтримки Free Press Unlimited. В проєкті беруть участь видання з прифронтових та деокупованих територій: "Рідне місто" (Мирноград, Донецька обл.), "Путивльські відомості" (Путивль, Сумська обл.), "Весть" (Чернігів), "Голос Гуляйпілля" (Гуляйпілля, Запорізька обл.), "Зоря" (Золочів, Харківська обл.).

×