"Два роки мене мучив один сон, — розповідає 59-річний фермер Микола Страмко з райцентру Мена на Чернігівщині. — Начебто треба здавати дипломну роботу, а в мене заборгованість ще по курсовій. Не міг второпати, що це значить. У церкві я завжди стаю біля ікони Миколи Чудотворця і розмовляю з ним. Не вголос, щоб батюшка не подумав, що я зовсім "поїхав". Попитав про сон у Чудотворця. Почув чітку відповідь: твоя курсова — це Максаківський монастир".

Із Миколою Страмком зустрічаємось у нього вдома. Чоловік приїхав із Чернігова. Упрів у дорозі, тому швидко перевдягається. Страмко обробляє 3 га власної землі та ще 4 — орендованої. Тримає бджіл, продає молоко на базарі. Знається на лікарських травах. Одружений, має двох дорослих доньок та чотирьох онучок.

— Моя мама родом із Максаківського хутора, — розказує Страмко. — Я виріс у цих краях. Ще застав залишки монастирського саду. Там уперше побачив волоський горіх. У нашій місцевості тоді це була велика рідкість. Нині монастир віддали київському патріархату. Вони пробували відновити обитель. Приїхали, поміряли вікна, двері й поїхали. Відчуваю, без мене його ніхто не відновить.

Почати чоловік вирішив із саду. Щоб купити для нього дерева, став збирати пожертви на базарі в Мені. У скриньку йому поклали 227 грн. Троє дали по двадцятці, один — десятку, десятеро — по п"ятірці. Решта — зіжмакані гривні й копійки.

— Обійшов усі школи, організації, осередки партій, — веде далі підприємець. — Бувало, що мені й дулі тикали, обзивали всяко, з магазинів виганяли. БЮТ і соціалісти дали по 50 гривень. Решту добавив я. Скільки — не скажу. Жінка лаятиметься.

Частину дерев принесли з дому менські школярі, деякі дав Батуринський лісорозплідник, друзі. Та й сам чоловік накопав із сусідами в лісі. Вийшло близько 2 тис. саджанців. Толоку призначив на суботу, 5 квітня. Більшу частину дерев напередодні перевезли через Десну човном.

— Дзвоню в хутір, колишньому колгоспному бригадиру 84-річному Іванові Харковнику, — переповідає Страмко. — "Іван Ігнатович, збереш свою бригаду?"

Із 20 хуторян прийшло шестеро. Переважно діди, але ще в силі. 13 старшокласників приїхали з Борзнянського інтернату.

— Старих людей ставив із дітьми — щоб була преємственность поколінь, — пояснює чоловік. — Саджали цілий день, але упорались. Діти придумали назву — "Парк відродженої духовності".

Микола Страмко планує пригнати бульдозер.  Позарівнювати силосні ями, що залишилися на території монастиря.

— Там непогано влаштувати літній дитячий оздоровчий табір, — планує чоловік.

Максаківський монастир розташований кілометрів за 10 від Мени, на лівому березі Десни навпроти села Максаки. Поряд — Максаківський хутір, який за радянських часів назвали Червоними Луками. На насипі понад річкою Березою височіють напівзруйнована дзвіниця, будинок ігумені та рештки стін.

Навесні понтонний міст біля Максаків розібраний. Переправляюсь на лівий берег човном.

— Побачиш дзвіницю, будеш їхати на неї, — викладає велосипед з баркаса перевізник Петро Кушніренко, 58 років. — Місце красіве, при хороших временах — ідеальне для санаторію.

Бувало, що мені й дулі тикали

Бур"яни коло монастиря випалили. Навколо стін посадили берези, ялини, горобини, вишні, абрикоси.

Максаківський Спасо-Преображенський монастир у XVII ст. набув слави культурного та духовного центру краю. Тут свого часу перебував святитель Димитрій Ростовський, жив після втечі з Туреччини константинопольський патріарх Серафим. 1786 року обитель закрили. Відновлена 1803-го. Із 1829 року почала діяти як жіночий Максаківський Троїцький монастир. У 30-х роках минулого століття його закрили, цеглу з будівель вивозили на будівництво школи в райцентрі. Потім колгосп "Іскра" влаштував на цій території літній табір для тисячі голів худоби. У приміщеннях забивали тварин.

×