"Займенник – не частина мови", - мовознавець

Наша освіта страждає на кілька величезних проблем. Нас вчать дивитися однобоко, вірити підручникам та визуджувати, здавалося б, давно відомі істини, не піддаючи їх сумніву. А проте завжди знайдеться хтось, хто подивиться на все це з іншого боку й задасться питанням, відповідь на яке спантеличує своєю простотою та зрозумілістю.

Таким був Ілля Корнійович Кучеренко, український мовознавець, людина, про яку ходять справжні легенди, лекції якого цитує не однне покоління викладачів університету, де він працював.

Він народився 12 вересня1923 у селі Нова Оржиця на Київщині. Одразу після закінчення школи пішов на фронт, був льотчиком. 1952 року закінчив відділення логіки, психології та української мови філологічного факультету Київського держуніверситету імені Т. Шевченка, в якому й викладав усе своє подальше життя. У 1969 році став професором, а 1973 року заснував міжвідомчий науковий збірник "Українське мовознавство". В цей день - 31 грудня - 5 років тому його не стало.

Кучеренко був із тих допитливих науковців, які все ставлять під сумнів, руйнують усталені норми й доводять усьому світу, в чому він – світ – помилявся.

Так, зацікавившись усталеною класифікацією частин мови, Ілля Корнійович доводив, що займенник взагалі не варто визнавати за частину мови. Лариса Масенко, знана нині соціолінгвіст із Києво-Могилянської академії, згадує, що на парах Кучеренко міг казати: "Відкладіть конспекти, я вам зараз розкажу, що займенник – це не частина мови!". Так, він твердив, що такі слова, як той, цей, такий, усякий, кожний тощо варто зараховувати до прикметників, адже вони несуть в собі всі ознаки саме цієї частини мови й відповідають на її питання. Через це такі слова правильно було би називати займенниковими прикметниками. Те саме стосується і таких слів, як хто, що, ніхто, всіх особових (я, ти, ми тощо), які вартувало б називати займенниковими іменниками.

Він поставив традиційні уявлення про частини мови з ніг на голову, довівши, що службові слова мають і граматичне, і лексичне значення.
Сперечався він також і щодо місця дієприкметника. На тій підставі, що в ньому переважають прикметникові ознаки (логічні категорії роду, числа та відмінка), науковець вважав його не окремою частиною мови, а віддієслівним відносним прикметником.

У школі діти нерідко плутаються з порядковими числівниками (перший, тринадцятий тощо), що й недивно. Достатньо просто порівняти такий числівник із прикметником, скажімо, червоний. Вони однаково відмінятимуться і за числами, і за родами, і за відмінками. То чому б їм не бути однаковими частинами мови в такому випадку?
На жаль, у школах і надалі бережуть усталені й вочевидь застарілі класифікації. Можливо, колись дітям не доведеться завчати такі складні й незрозумілі не лише для них речі, і тоді вивчення самого предмету стане куди цікавішим і простішим. Це стосується не лише мови.