Покарали за "чрезмерную любовь к родине" - 200 років тому народився Пантелеймон Куліш

Куліш знав багато європейських мов. Переклав Біблію (працю завершили Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький) і 13 п'єс Вільяма Шекспіра. В останні роки свого життя найбільше займався перекладами. Вважав, що найбільші шедеври світової літератури мають бути перекладені українською. Без них нація не є повноцінна. Мріяв перекласти і твори Гомера. Шекспіра називав Гомером новосвіту. Перекладами прагнув долучити Україну до надбання світової культури. Йому важливим був європейський вектор розвитку українців. У 1920-х Микола Хвильовий загалом у контексті дилеми Україна‒Росія наголошував: "Ми ведемо свою родослівну від Куліша" і мав на увазі передовсім Кулішевий інтелектуалізм і європейськість. Куліш створював традицію українського перекладу, активно експериментував у цьому. Сучасне перекладознавство, передовсім у перекладах із Шекспіра, значною мірою досі спирається на досвід Куліша.

Письменник є автором першого українського історичного роману "Чорна рада", який нині є обов'язковий в освітніх програмах. Куліш був перший у багатьох ініціативах, новатором у літературних формах, у нього дуже добротна поезія. Насамперед, політична, але також й лірична. Останню Іван Франко, наприклад, високо цінував. Про поетичні твори Куліша ми досі недостатньо знаємо, бо найповніше видання його поезії було здійснене ще 1908-го. Сучасні видання містять лише вибрані поезії. Я вже не кажу, що ми взагалі не маємо критичного видання Кулішевої поезії. Та інших його творів теж. Над таким виданням нині працює знаний текстолог із Інституту літератури Микола Бондар, і воно невдовзі з'явиться друком.

Коли автор видає тексти українською мовою, він починає думати, яким правописом їх друкувати, це суто практичне питання. У 1840-х Куліш дотримувався етимологічного правопису Михайла Максимовича. Під час тульського заслання і відразу після нього вживав "ярижку", яка передавала українські слова російськими літерами. Згодом лише цю систему дозволяв використовувати Емський указ 1876 року, спрямований на обмеження українського слова. 1856-го письменник перейшов на власний правопис ‒ "кулішівку". Нею послідовно публікував усі свої тексти кінця 1850-х ‒ початку 1860-х, "кулішівкою" друкувався журнал "Основа" - перший суспільно-політичний і літературний журнал всеукраїнського масштабу, Шевченків "Кобзар" тощо.

Саму назву "кулішівка" придумали галичани. Ця правописна система лягла в основу сучасного українського правопису. Невідомо, як би ми сьогодні писали, якби не Куліш. Без перебільшення можна стверджувати, що під безпосереднім впливом Куліша зароджувалась нова українська література.

Під час заслання він 3 роки провів у Тулі. Потім жив у Петербурзі. Після цього влаштувався на урядову службу у Варшаві. Опісля переселився на хутір Мотронівка на Чернігівщині, який викупив у братів Білозерських. Не раз подорожував Європою, відвідував Венецію, Відень, Париж, Прагу. Останні десятиліття Кулішевого життя пов'язані з хутором. 1885-го хутір згорів і Куліш перейменував його на Ганнину Пустинь на честь дружини Ганни Барвінок. Зараз там існує музей-заповідник.

Діяльність Куліша була виразно пов'язана із Західною Україною, він бачив у ній значний потенціал у вкрай несприятливих для розвитку української культури умовах Російської імперії, прагнув зробити її П'ємонтом. У 1882‒1883-х поживав у Львові та навіть відмовився від російського підданства. Це неабиякий вчинок. Нагадаю, що на той він був уже літньою людиною, мав 63 роки. Історик Михайло Грушевський, для прикладу, хоча й подовгу жив у Львові та мав там власний будинок, однак від підданства ніколи не відмовлявся. У 1860-х галичани асоціювали з Кулішем українську ідею. Тоді народовці тільки зводилися на ноги і на Куліша дивились, як на свій стяг.

Повернувшись в Російську імперію, Куліш був позбавлений російського підданства, але й іноземцем він не був. Цікаво, що самі жандарми не знали, як до нього ставитись. Щойно в 90-х йому повернули підданство.

Кожен із періодів Кулішевого життя був по-своєму плідний. У 1840–1860-х Куліш ішов у руслі ідей, популярних серед усього українського суспільства. Пізніше став більше полемізувати. Одні його сприймали і розуміли, той же Михайло Драгоманов. Інші - ні. Куліш переглянув свої погляди на роль козацтва в українській історії. Драгоманов жартував, що Куліш почав "воювати" з козаками, начебто вони облягали його хутір. Значна частина українського суспільства не поділяла цих Кулішевих поглядів, бо свою ідеологію українства будувала на романтичній героїзації козацької доби, в якій вбачала народність і демократизм. Натомість Куліш прагнув знайти глибше українське коріння, вів родовід народу від давньоруської держави. Вважав, що козацько-гайдамацькі несуть у собі руїну. Куліш був культуртрегером. Бачив майбутнє у культурному поступі, просвіті, а не в революційних змінах. Державність спиралася на інституційний порядок, який козаки своєю стихією підважували, а Кулішеві цей порядок багато важив.

У автобіографії Куліш згадує про своє знайомство з Тарасом Шевченком, дуже характеристичне знайомство. Шевченка зайшов до кімнати Куліша і відразу з порогу сказав: "Здорові були!.. А вгадайте ‒ хто?" ‒ "Хто ж, як не Шевченко?!". Куліш писав, що ніколи не бачив його й намальованого. ‒ "Він і є! Чи нема в вас чарки горілки?" Між ними почалась розмова, і вони одразу здружилися. Шевченка та Куліша єднала любов до України, до народу, до фольклору та до її минувшини. Уже потім радянська ідеологія протиставляла їх: мовляв, Шевченко - демократ, а Куліш - аристократ і націоналіст, звісно ж, буржуазний. Протиставляючи обох діячів, спільне між ними ‒ праця задля української справи ‒ якось недобачалася, і це нині зрозуміло. Таке викривлене уявлення про взаємини Куліша й Шевченка, базоване на протиставленні, живе й досі. Насправді вони багато що робили разом. Куліш не раз редагував Шевченкові поезії, і Шевченко прислухався до зауважень Куліша, цінував їх. Місцями можна вважати Куліша співавтором. Після Шевченкової смерті Куліш був один із перших, хто поцінував його як національного поета. Сьогоднішнє уявлення про Шевченка як генія, поета національного і вселюдського спирається на Кулішеве бачення, яке він явив у низці статей над свіжою могилою Шевченка, статей інтелектуально насичених і вельми переконливих. Куліш більше був людиною системи, а Шевченко – позасистемним, тим, що руйнує систему. Куліш теж руйнував імперську систему, але через культурницьку працю, через програмовий розвиток української мови і літератури.

Кулішеву участь у Кирило-Мефодіївському товаристві так і не змогли довести. На час створення братства він жив у Петербурзі. З братчиками листувався. Так само не довели і Шевченкову участь у братстві ‒ поета засудили за творчість. Кулішеві інкримінували "Повесть об украинском народе", "Україна" і роман "Михайло Чарнишенко", які заборонили і вилучили з обігу. Повість була написана для дітей старшого віку, що у жандармів викликало особливе роздратування. У ній Куліш прагнув привити любов до України, показати її велич, героїчну минувшину. В одному з пунктів вироку так і було сказано, що Куліша карають за "чрезмерную любовь к родине – Малоросии".

Попри те, Куліш по праву є одним із творців братства. Він писав і працював у руслі ідей товариства, зокрема його праця була спрямована на народну просвіту. Мало хто знає, що Куліш у той час написав "Карманную книжку для помещиков, или Лучший, извлеченный из опыта способ управлять имением" з метою просвітити поміщиків. Тоді ще побутувало утопічне уявлення, що панів можна через просвіту зробити добрими до кріпаків.

Членства у політичних товариствах Куліш уникав. Вони почали з'являтися уже набагато пізніше ‒ у 60-х‒1870-х. Тоді у Російській імперії зароджуються таємні революційні організації, які мали соціальний характер. Для Куліша вони були чужі.

Якщо Куліша немає на тисячі гривень, то він має бути на банкноті у десять тисяч. З нашими інфляційними процесами це рано чи пізно станеться. Сучасна українська модерна нація зобов'язана не Вернадському, а Кулішеві. Постать Вернадського розпропагована совєтською системою, проте ідеологічно він був малоросом, тому його росіяни так легко зараховують до "свого". До українства Вернадський ставився дуже обережно. Він, у першу чергу, був людиною науки. Куліш, натомість, людиною української справи.