XX століття, сповнене кривавих війн та революцій, стало справжньою трагедією для вірменського народу, що був розділений між кількома імперіями. Масштабні потрясіння спричинили велику хвилю еміграції вірменського народу, зокрема у Францію. Біженці з уламків Російської й Османської імперій, що мали різний історичний досвід, традиції і навіть мови, були змушені шукати спільні точки дотику на новій території. У межах циклу "Міграції, ідентичності, території" французька дослідниця Ануш Кунт досліджує тих вірмен, які втікаючи від утисків та потрясінь, емігрували із революційної Росії до міжвоєнної Франції.
Масова втеча заможних вірмен починається з 1920 року, коли Червона Армія остаточно захопила Південь Росії і там встановилась більшовицька влада. Дві течії мігрантів потяглися з території етнічного розселення вірмен у різні країни. Ануш Кунт представила карту 1991 року, яка добре ілюструє традиційне уявлення про формування діаспори.
"Ми звикли уявляти, що є якийсь єдиний центр, де проживає певна група населення. Під впливом масштабних подій ці люди полишають домівки й вирушають у різні напрямки. І долю цих людей на нових територіях сприймають як низку подальших катастроф", – зазначає дослідниця.
За словами Ануш Кунт, вірменські мігранти із різних країн були розрізнені уже за фактом власного походження. Хто міг згенерувати ідею спільності діаспори вірмен і запропонувати об'єднавчі месиджі? Як колишні піддані російського царя встановлювали зв'язки з мігрантами з Османської імперії? І чи могли вони претендувати на статус лідерів вірменської діаспори у Франції?
"Зовсім неочевидно, що вірменська еліта з Росії могла стати легітимною для іншої частини біженців – біднішої, яка тікаючи від переслідувань в Туреччині, так само опинилася в нових умовах. Більше того, вірмени із колишньої Російської імперії мали всі можливості взяти участь у формуванні "престижної" російської, а не вірменської діаспори. Однак обрали складний шлях пошуку національної ідентичності та єднання", – зауважує дослідниця.
Розрізненість вірмен обох імперій підсилювалася відмінностями їхнього історичного досвіду, традицій і навіть діалектів. Росія, що у XIX столітті прийшла на Кавказ, внесла ще більшого дисбалансу у міжнаціональні відносини цього регіону. Вона провадила політику, спрямовану на заохочення християнського населення Османської імперії до переселення на Кавказ. Влада всіляко закликала вірмен і навіть вдавалась до насильницьких дій. За словами Ануш Кунт, справжнім винаходом XIX століття стали дипломатичні інструменти – мирні угоди, що містили пункти з обов'язковим обміном населення між державами. Так керманичі імперій позаминулого століття вирішували долі мільйонів своїх підданих. І до сьогодні нащадки тогочасних вимушених переселенців зберігають пам'ять про своє походження.
"У період початку Першої світової війни особи однієї етнічної приналежності знаходилися по різні боки кордону і це спричинило великі відмінності долі. І через цілеспрямовані акції винищення й переслідувань на території Османській імперії ми можемо казати тільки про Вірменію на території Кавказу. Важливо розуміти, що по обидва боки від кордону вірмени були жертвами режимів – в обох випадках захоплювали їхнє майно, позбавляли можливості існування в традиційному середовищі", – говорить лекторка.
Проте утиски вірмен в обох державах здійснювались неоднаково. Так, якщо російська влада переслідувала заможні категорії населення з огляду на пануючу ідеологію, турецьке керівництво проводило політику утисків і знищення практично всіх вірмен через етнічну й релігійну приналежність. І якщо революція у Росії не знищила таке поняття як патріархальна родина, то в Туреччині від геноциду постраждали цілі сім'ї.
"Подивіться на цю фотографію. Тут зображені заможні родини вірменських мігрантів із Росії. Ми бачимо, що родинні групи практично збереглися, а жінки вже стали емансипованими. Водночас, біженців з Туреччини, які потрапили до Франції, неможливо було побачити в таких купальних костюмах на пляжах Франції. Цей дисбаланс показує відмінність тих процесів, що спричинили еміграцію", – розповідає лекторка.
Франція 20-х років XX століття приходила до тями після руйнівної Першої світової війни. Країна гостро відчувала потребу в робочих руках. Тому французька влада прийняла 60 тисяч емігрантів з теренів колишньої Російської імперії і стільки ж біженців з турецьких берегів.
"Який статус надавала французька адміністрація вірменським біженцям з цих двох країн? Звичайно, з точки зору права, їхні статуси мали бути абсолютно рівноправними. Однак працівники адміністративних установ не знали, хто такі вірмени, і це породжувало нескінченне листування й безліч папірців. Тому, наприклад, втікачі від влади рад підписувалися "російський біженець вірменського походження". Та варто пам'ятати, що емігранти могли не уточнювати свою етнічну приналежність", – розповідає лекторка.
Історія свідчить, що представники вірменської громади зазичай діяли в залежності від ситуації. Коли у Франції вважалось модним бути росіянином, мігранти часто представлялись саме так. Тому одна людина могла обирати для себе різні, часом суперечливі, ролі.
Де оселялись вірмени-мігранти по прибутті у нову країну? Ануш Кунт пропонує поглянути на карту Парижа, зроблену на основі переписів 1920-х років. На ній дослідниця позначила помешкання представників російської й вірменської діаспори. Вони жили зовсім поряд і, за словами лекторки, практично становили єдину громаду.
Здається, що вірмени повністю ідентифікували себе з російськими сусідами. Однак час від часу вони виходили за визначені межі та слідували національним цінностям і традиціям – ходили до церкви, одружувалися на представниках своєї громади тощо.
"Так, у випадку смерті представника громади його відспівували у вірменській церкві. Однак ховали на російському цвинтарі. Тут є поховання вірмен-вихідців із території колишньої Російської імперії. Не дивлячись на свою приналежність до Апостольської церкви, вони все ж таки були поховані саме на православному цвинтарі російської громади", – розповідає дослідниця.
Так розпорошені групи вірменських біженців із різними долями намагалися влаштувати життя і свій побут на чужині, далеко за межами своєї батьківщини. Ануш Кунт переконана, що саме тривала робота зі стирання слідів розколу цього народу допомогла віднайти ідентичність та згуртувати вірменську діаспору Франції.
Ануш Кунт — наукова співробітниця Національного центру наукових досліджень Франції (CNRS). Захистила дисертацію у Школі вищих студій із соціальних наук (EHESS), досліджуючи вірменську діаспору російського та радянського походження у Франції (до кінця 2015 року ця монографія має вийти друком у видавництві "Алма"). У співавторстві з Клер Мурадян написала книгу "Вірмени Франції. Від хаосу до визнання", Тулуза, видавництво "Аттрібю", 2010 рік.
3 
1
Коментарі