Після Чорнобиля почали сприймати Москву як джерело проблем

Влада не розуміла масштабів катастрофи. На одному зі спецдонесень КГБ про рівень радіації в Чорнобилі стоїть нотатка "Що це означає?". Її залишив перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький.

До кінця не міг усвідомлювати масштабів аварії й генеральний секретар Михайло Горбачов у Москві. Адже радянські науковці переконували керівництво, що реактор абсолютно безпечний, його можна "ставити хоч під ліжко", "пекти на ньому яєчню". І раптом він вибухає. Навіть працівники на самій станції не могли уявити, що це може трапитись. Склалася абсолютно нестандартна ситуація, яку до кінця не могли усвідомити всі, хто був причетний до прийняття рішень в країні.

 

Не можна стверджувати, що саме Чорнобильська катастрофа знесла Радянський Союз. Але сприяла цьому. Перше повідомлення про Чорнобиль в програмі "Время" тривало 14 секунд. Казали, що на ЧАЕС сталася аварія, приймаються заходи. Із тих слів нічого не було зрозуміло. Не вистачало офіційної інформації. Тому вже чутки формували картинку: що це був ядерний, а не тепловий вибух, що невідомо що станеться з Києвом тощо. На певному етапі почалися панічні настрої. Це зіграло роль своєрідного тригера, який збільшував недовіру до центральної влади.

Це стосувалося не лише звичайних людей, а й тих же партійців. Столична партноменклатура теж не до кінця зрозуміла що відбувається. Незабаром вони почали сприймати Москву, як джерело проблем, а не доброго до своїх васалів сюзерена. Приклад – голова виконкому Київської обласної ради Іван Плющ, який відповідав за ліквідацію наслідків аварії з перших днів. А коли приїжджали московські науковці, голова Верховної Ради Валентина Шевченко питала їх, чи треба евакуйовувати дітей з Києва: "Якби ваші онуки були тут, ви би їх вивезли?". А у відповідь – незручне мовчання. Київська номенклатура почала розуміти, що "Центр" їх не захистить в таких критичних ситуаціях, змусить вирішувати проблеми, які сам створив. Вони почувалися наляканими, обуреними, ображеними.

Далі почався ефект снігового кому. 1988 року, на другу річницю вибуху, відбулася перша нелегальна маніфестація на Хрещатику. Звучали не лише екологічні гасла, а й вимоги звільнення політв'язнів – того ж Левка Лук'яненка. Сьогодні ті плакати зберігаються в Музеї-архіві преси. Демонстрацію розігнали, люди опинилися в міліції, хоч їх і відпустили незабаром.

Та вже в листопаді біля Республіканського стадіону відбувся перший дозволений владою 40-тисячний мітинг. Він відбувався під екологічними гаслами, але прозвучала вимога створення альтернативних комуністичних партії політичних організацій. Саме там вперше публічно озвучили ідею створення Народного Руху.

Згодом почалися ще більш масові маніфестації вже виключно під політичними гаслами. І відправною точкою для цих політичних змін стала саме Чорнобильська катастрофа.

 

Травми, особливо українські, складно відпрепарувати одну від одної. Українська нація протягом XX ст. пережила величезну кількість травматогенних ситуацій: втрату незалежності, пандемії "іспанки" і тифу, голод 1921 року, Голодомор 1932-1933 років, сталінський терор 1937-го, Другу світову війну, повоєнний голод і терор. Яка конкретно травма сформувалася у той чи інший період визначити дуже складно. Коли говоримо про травми Чорнобиля – маємо усвідомлювати, що вони накладаються на цілий комплекс травм ХХ століття.

Наприклад, подивитися на ситуацію після будь-яких президентських виборів. Зазвичай пік довіри до президента України – перший день після інавгурації, а потім вона падає. Чинний президент встановив рекорд. У нього довіра почала падати не на перший, а – умовно – на дев'яносто перший день.

Дослідники стверджують, що це є наслідком усіх наших травм, пов'язаних з існуванням в межах тоталітарної системи. Можна говорити, що недовіра до влади, як травма, підсилена і Чорнобильською катастрофою.

До суто чорнобильських можемо зарахувати прояви паніки, поширення чуток. Почувши чутки про витік, наприклад, на Запорізькій АЕС люди починають дзвонити, шепотіти. Не довіряють офіційним джерелам інформації, намагаються відшукати альтернативні, які не завжди є більш точними, якщо не навпаки.

Окрема історія – це історія українського ядерного роззброєння, яке теж було наслідком цієї травми. Експерти кажуть, що поспішати віддавати зброю не було жодної необхідності. Але українські політики, які приймали це рішення, були настільки травмовані чорнобильською ситуацію, що уявити не могли собі випадковий вибух якоїсь боєголовки, яких були тисячі та обслуговувати які належно не вміли. Тому їх намагалися позбутися якнайшвидше ціною певних безпекових та економічних інтересів.

Треба їх проговорювати. Встановити, яка ситуація викликала травматичні наслідки, поведінкові стереотипи, які шкодять. Проговорення та усвідомлення того, що ми можемо носити травми минулого, успадковані від старших поколінь, – вже є частиною терапії. Після того людина може корегувати власну поведінку. Але це складна інтелектуальна робота і далеко не кожна людина готова до неї. Тому це потрібно починати пояснювати зі шкільної лави.

Можна стверджувати, що після усіх травм минулого, зокрема успадкованим українцям, як і більшістю посттоталітарних націй, потрібна колективна психотерапія. Але в масштабах нації це складно робити. Зараз кожен має рятуватися сам – шукати інформацію, намагатися усвідомлювати проблеми, які нам створив спільний травматичний досвід. Це саме той момент, коли актуальна фраза "порятунок тих, хто потопає, – в їхніх руках". Колективне зцілення може стати наслідком індивідуальних зусиль кожного.

 

Новий серіал "Чорнобиль" подивилася величезна кількість людей в усьому світі. Він зіграв потужну освітню роль. Але після цього мали би відбутись обговорення на якихось публічних дискусіях, чого не сталося. У нас не існує соціальних працівників, здатних проводити такі дискусії. Нема інструментарію.

Людина на свій страх та ризик аналізує все на основі своїх уявлень про минуле та його складні сторінки. Але вміння робити це правильно має закладатися зі школи. У школі подають величезну кількість фактів, але не вчать критично опрацьовувати їх.

Колись у однієї знайомої, яка вчилася в Оксфорді, я запитав: "Яка різниця між вищою освітою в пострадянському просторі і там?" Вона пояснила, що радянська система дає сторінку тексту, вимагає прочитати і переказати. В Оксфорді дають сторінку тексту, вимагають прочитати і сказати, що в ньому не так. Критичне мислення стає щоденною побутовою навичкою.

Але навіть у більш розвинених суспільствах бачимо випадки перемоги людей з не дуже критичним мисленням. Наприклад, історія з Brexit у Великій Британії. Та ж сама історія проявилася в Україні рівно 2 роки тому. На білбордах було написано "19 квітня 2019 року – кінець епохи бідності". Розумні люди казали, що нічого не зміниться, точно ніякого кінця епохи бідності не буде, а може стане гірше. Наразі минуло 2 роки і сумні прогнози справдились. Бачимо падіння ВВП, незбалансований держбюджет, зростання держборгу, інфляції, застій більшості соціальних маркерів. Некритичність мислення призвела до того, що люди стали жити гірше.

Українці у більшості не готові критично мислити. Особливо, коли ідеться про довіру до державних інституцій. Для більшості українців довіряти державним інституціям – небезпечно. Бо протягом століть для українців держава була загрозою для їх безпеки, а не захисником. Це такий посттоталітарний синдром презумпції недовіри. Тому коли Міністерство охорони здоров'я починає щось пропонувати – люди автоматично дистанціюються від цього, бо мислять стереотипно. Це спрацьовує стосовно ставлення до вакцинації. Це саме той момент – коли невідрефлексовані і неопрацьовані травми минулого дають про себе знати. Це призводить до нових проблем в українському суспільстві, і до нової травматизації.

Щоб сприймати інформацію більш адекватно – належить підвищувати якість освіти. Але це завдання – на декілька поколінь.

 

Не готовий стверджувати, що український народ може зробити якісь висновки щодо будь-якого питання пов'язаного із минулим. Адже висновки робить не народ, а кожний окремий індивід. Більшість не дуже цікавиться минулим, навіть тим, свідком якого стала безпосередньо. Тому сумніваюся, що наразі більше 20% українців здатні якісно відрефлексувати цей досвід.