Перед створенням Київського водосховища у 1963-65 роках на ділянках, які мали бути затоплені, працювали археологи. Це був обов'язковий етап робіт. Київський журналіст Анатолій Ситник, тоді ще молодий учасник туристичного гуртка, був на археологічних розкопках добровольцем. В інтерв'ю Gazeta.ua він поділився спогадами, які найбільше закарбувалися у пам'яті.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Найгірша вода у Дніпровському районі Києва, найкраща - на Оболоні: експерт
"Ми з друзями давно організували туристський гурток. Ходили в походи, - розповів він. - Але потім вирішили, що потрібно щось пізнавати більше. Тож якось наш керівник повів нас в Інститут археології і домовився, щоб, крім наших суто спортивних занять, нам також розповідали що таке археологія. Тоді саме набирали експедицію у села, потрібні були копачі. В Інституті побачили, що нам цікаво і вирішили: навіщо когось шукати, якщо вже всі готові? Почали нас брати влітку в експедиції. Так вийшло, що перша мала відбутися на дні майбутнього київського водосховища біля Лютіжа. Там ми копали два сезони і на власні очі бачили як розчищалося дно".
Масові археологічні розкопки тоді були звичним явищем?
Ще зі сталінських часів було заведено, що на "будовах комунізму" перед початком робіт проводили археологічні дослідження і на це виділяли окремо кошти. Тож Інститут археології мав можливість здійснювати масові розкопки.
Ви знали, що там далі проводитимуть будівельні роботи?
Так, але роботи із заводнення починалися лише після того, коли археологи говорили, що вже дослідили більшу частину. Коли ми приїхали, технічні служби ще займалися розчищенням дна - вирубували всі дерева та кущі. Але не всі робили це добросовісно, тож хмизу нам вистачило на всі два сезони. До нашого табору найближчим було колишнє село Бірки. На відміну від інших, воно не дуже славилося. А тяжка доля через будівництво водосховища зачепила, в основному, історичні села і навіть одне місто - Новогеоргіївськ у нинішній Кіровоградській області. Його мешканців перевели на берег і нове місто назвали Хрущов. Але так вийшло, що тоді Хрущова відразу зняли, тож місто перейменували на Кремгес (від Кременчуцької ГЕС). Потім вирішили, що це також не милозвучно, і назвали Світловодськом.
Найвідоміше село - це Зарубинці, де Вікентій Хвойка робив розкопки. За іменем цього села він назвав нововідкриту культуру - Зарубинецьку. Тепер там лишилося тільки урочище. Ми відкопали тоді чимало знахідок. Вже пізніше я дізнався, що в сукупності там розкопали металургійний центр періоду Зарубинецької культури
Яким був ваш побут у таборі?
Жили ми в наметовому таборі, але ж людей багато. Вогнища для всіх не вистачало. Один з нас, Євген Шкода - нащадок Тараса Шевченка по сестрі Катерині, - сказав, що зробить піч. Тож ми пішли шукати цеглу і так наштовхнулися на залишки цього села Бірки. Хат вже не було, але руїни лежали. Там ми і назбирали цегли. І на наше диво там був півень. Ми його забрали, ще довго жив у нас на прив'язі, кукурікав вранці.
А поки шукали цеглу, побачили посеред села стояло щось велике і дерев'яне, схоже на селянську скриню, але величезну. Ми зазирнули туди, а в тій скрині купа черепів і кісток, засипаних хлоркою. Певно, це чистили кладовище. Більшість з нас ще була школярами, тому це видовище справило глибоке враження.
Ви особисто як ставитеся до того, що зникла велика кількість населених пунктів?
Може, в масштабі Землі це і здається дрібницею, але для людей це було місце, де народилися і звідки вели свій родовід. А на наших теренах це сягало дуже давніх часів. Кожне село й хутірець було не лише позначкою на карті, а насамперед духовним середовищем.
Лишили собі щось на згадку з розкопок?
Коли ми ходили по хмиз, то якось притягли величезну колоду - залишок зрубаних дерев. Почали її рубати, а хтось сказав - гляньте, вона ж має якийсь образ. Ми її лишили, розмалювали, і вона досі у мене збереглася. Була нашим оберегом. Виходить, що від цілого села лишилася одна колода. А коли повернулися з експедиції, нас запросили на ефір на телебаченні розповісти про розкопки. Тоді були тільки прямі ефіри і один канал. Ми і цю колоду на телебачення взяли та розповідали про неї. Потім, коли верталися на метро додому, то всі пасажири її впізнавали, бо ж всі дивилися один канал.
2 
1
Коментарі
3