За даними фінансових книг другої чверті 16 століття у Львові проживали п'ять етнічних груп: поляки 38%, українці 24%, німці 8%, євреї 8% та вірмени 7%.
Відносну перевагу в місті і на передмістях мали поляки; разом з німцями, з якими їх поєднувала католицька релігія та доступ до міських урядів, вони становили більшість. Однак, в першій половині XVI ст. у середмісті абсолютної кількісної переваги не мала жодна етнічна група.
Німці, які на початку XV ст. становили абсолютну більшість, згодом цілковито втратили свою перевагу. Три етнічні групи: українці, євреї, вірмени, чисельність яких сягала у середмісті 10%, майже не піддавалися асиміляції та проживали в окремих кварталах.
Магдебурзьке право Львову було надано Львову у 1356 р. Казимиром III, яке диктувало права міста на відокремлення міської громади від влади урядовців і на автономію.
Серед усіх прав, що надавав магдебурзький привілей місту було і те, що євреї, сарацини, українці та вірмени проводили судочинство при війті. Але у випадку, якщо вони відмовляються судитися згідно з магдебурзьким правом, то їм дозволяється звертатися до власних традицій та звичаєвого права, але при голосуванні війта на цьому суді.
Найсильнішими були тертя у взаєминах вірменської громади, розташованої в середмісті, та католицькою громадою. Вірменські купці були монополістами у торгівлі, особливо зі Сходом, вони не залишали шансів для поляків, оскільки мали велику перевагу - знали східні мови. Економічний розвиток та висока матеріальна забезпеченість сприяла підтриманю вірменської юрисдикції у Львові. Після того як у 15 ст. торгівельна конкуренція зросла, вірмени дещо змінили напрямок своєї діяльності: тепер вони не займалися купецтвом, а вкладали свої кошти в нерухоме майно.
Для євреїв Польського Королівства основоположним документом, що встановлював їхні правові взаємини з християнським населенням, був статут каліфського князя Болеслава Побожного від 1264 р., заснований на подібних привілеях єврейського населення в австрійських, чеських землях. Подібний статут львівська єврейська громада здобула за грамотою короля Казимира III від 1367 р. Він забезпечував правову автономію єврейської громади, економічну діяльність у торговій і кредитній сфері, обіцяв захист від переслідувань.
Католицька міська рада не претендувала на скасування чи обмеження єврейської автономії, натомість вимагаючи обмеження економічних прав євреїв . Реальна економічна значимість єврейського населення в місті зростає наприкінці XV – на початку XVI ст., коли до Львова доходить хвиля єврейських переселенців з країн Західної Європи. На відміну від християнських громад українців та вірмен, євреї не зазнавали тиску з боку домінуючої католицької громади ні в культурно-релігійному, ні в правовому плані. Королівські декрети XVI ст., видані в судових конфліктах з міською громадою, залишали дуже незначний простір для торговельної та підприємницької діяльності євреїв.
Одним з документів, що обмежували права українців та євреїв у Львові є Королівська заборона українцям і євреям торгувати "на шкоду міста" у 1497 р. Згідно з яким Яну Олбрахту скаржаться львівські райці на українських та єврейських купців, чия діяльність спрямована на руйнування Львова. Це прохання було підтримане — українським та єврейським купцям було заборонено брати участь в торгах.
Служіння на користь міста було однією з умов отримання громадянства і, як бачимо з попередньої думки за цим прискіпливо слідкували. Окрім добросовісної роботи, права громадянина міг отримати повнолітній чоловік, що був народжений в шлюбі, та мав хорошу славу. Міське право надавалося при наявності рекомендаційних листів, які засвідчували походження особи. Отримуючи громадянство, особа повинна була зректися своїх попередніх прав та привілеїв.
У 1538 року раєцький суд розглянув скаргу кравців-українців на католицьких колег з цеху. Поляки обмежували доступ до ремісничого братства українцям, встановивши для їхніх учнів довгий трирічний термін визволення, тоді як учні-католики могли визволитися вже через один рік. Крім цього, у випадку смерті чи втечі учнів майстри-українців мали змогу приймати нових учнів тільки після того, як визволиться попередній учень (тобто після трьох років), а майстри-католики були вільні від таких обмежень. Не володіли рівними правами з католиками і сини українських кравців, будучи змушеними, на відміну від синів польських майстрів, виконувати "штуку" (зразковий виріб) при вступі до цеху та сплачувати певні суми.
Основною причиною україно-польських конфліктів було конфесійне обмеження православних. Катололицизм мав домінуюче положення : заборонялося проводити урочисті процесії у центрі міста, якщо одночасно з ними відбуваються латинські богослужіння. Протистояння особливо загострилося – аж до застосування сили – під час переходу на новий григоріанський календар на Різдвяні свята 1583/1584 рр., а також у переддень прийняття Берестейської унії в 1595–1596 рр.
Конфлікти, які відбувалися між польською та українською громадою дали пізніше глобальні наслідки: формування братств. Релігійна сторона цього питання полягала в тому, що католицизм був домінуючою релігією.
У першій половині XVI ст., коли львівська українська (руська) громада економічно та організаційно зміцнилася, між українським та польським населенням виникло протистояння, передовсім економічне та релігійне. У 1572 р. Сигізмунд Август зрівняв в правах українську та католицьку громаду Львова. Відтепер українці можуть бути призначеними на посаду лавника, бурмистра; їхні діти мають право навчатися в школах, вільних гімназіях, що існують у володіннях; вони можуть вивичати будь-які цехові ремесла та в них працювати. Також цей привілей гарантував вільний торг товарами у публічних місцях .
2 
1
Коментарі