19 листопада 1935-го співробітники секретно-політичного відділу Київського обласного управління НКВС УСРР заарештовують Дмитра Заволоку. Уродженець Борисполя, - 27 січня 1906 року, він робив партійну кар'єру в Києві. Із 1932-го працював партійним слідчим в Київській обласній контрольній комісії, був начальником відділу культури і пропаганди Ленінського районного партійного комітету м. Києва. А дружина – Ольга Петрівна – завідувала сектором ЦК ЛКСМУ. Мешкали Заволоки на Пушкінській, 23. В їхній квартирі під час обшуку енкаведисти вилучають щоденник Дмитра – два зшитки із особистими записами за 1929-1935 роки.
"Хотілося про багато дечого сказати своєму мертвому історику і, здається, єдиному другу, - пише Дмитро про свій щоденник 23 травня 1932-го. – Але все це "багато" застігається, тоне в одному. І це "одне" нехороше, не хотілося б за нього писати. Не знаю, але за останній час, про щоб я не хотів оповідати, щоб я не пригадував, якім би враженням не ділився, все воно впирається в одну точку. І ця "точка" це наше "сьогодня".
В записниках партієць ділиться своїми найпотаємнішими думками і ваганнями, іноді – відверто "крамольними". Перші сумніви у правильності дій Комуністичної партії в молодого партійця з'являються на початку 1930 років, і були пов'язані з примусовою колективізацією сільського господарства. Згодом, невдоволення зростає, перетворюється на роздратування. Він прямо звинувачує партійних "вождів", передовсім Йосифа Сталіна в "перекрученнях лінії партії", "продовольчих труднощах", "важкому положенні сільського господарства" в Україні 1932 року. Час від часу в щоденнику Заволока описує факти голоду. Їх він бачив на власні очі під час відряджень в села Київської області, дізнається від знайомих, але найбільше від своєї матері, котра приїжджала в Київ, щоб купити хліба й прогодувати молодших братів і сестер. Спочатку до її розповідей ставиться скептично, мовляв, потрапила під вплив "ворожої агітації", переповідає усілякі куркульські "страхи". Утім, згодом, поїхавши в Бориспіль, жахнувся. Місто спорожніло, скрізь відчувався застій, що нагадувало місцевість після військових подій, великої епідемії або стихійного лиха.
Слідство у справі Дмитра Заволоки тривало неповних три місяці. Слідчі звинувачували його у веденні щоденника "контрреволюционного содержания" й "антисоветской правотроцкистской деятельности". Головним доказом слугує його щоденник. 8 грудня 1935 року Дмитро Заволока власноручно пише заяву на ім'я секретаря Київського міськкому КП(б)У Сапова та заступника начальника Київського обласного відділу НКВС УСРР Гришина. У якій осуджує свої "антипартийные сомнения, мысли и настроения", а також просить вважати його не ворогом, а "солдатом революції".
Записи настільки вражали засудженням політики комуністичної партії на селі, що справу Дмитра Заволоки вирішено було слухати на закритому засіданні, а після винесення вироку, щоденники були спалені. Збереглися тільки їхні копії. 14 лютого 1936 року Спецколегія Київського обласного суду засудила Дмитра Заволоку до 5 років позбавлення волі. Згодом його справу переглянула спецколегія Верховного суду Української РСР, скоригувавши вирок, - 10 років таборів з поразкою в правах на 5.
Покарання Дмитро Заволока відбував у Воркуттаборі, Комі АРСР. 1945-го виїхав у Ставропольський край, а наступного повернувся до Києва. Однак ненадовго, 1949-го "органи" знову заарештовують Дмитра за попередніми звинуваченнями, цього разу його висилають на поселення в Красноярський край. В Київ повернувся із початком так зв. "відлиги" 1956-го, після неодноразових клопотань до партійних органів обидва вироки Дмитра Заволоки були скасовані, а кримінальна справа закрита за відсутністю складу злочину.
14 березня 1932 року
Загальне вражіння таке, немовби країна переживає тяжкий голод, або ж напередодні масового голоду. Хліба ніде не можна купити і по 2 карбованці за хунт, хоча є такі господарства, можливо, і не мало, які ухитрились заховати хліб і тепер його мають. Але теж споживають його по секрету, шоб і сусіди не бачили.
Настрій в населення і індівідуальника надзвичайно пригнічений. Щось відчувається в настроях, в думках більш загрозливе, чим незадоволення. Незадоволення, коли людина голодує, переходить в іншу ступінь реагування.
Народ з сіл, з колгоспів повально тікає, перекочовує до міст, до заводів, новостроєк, шахт. Гонить не бажання мати легкий хліб, а бажання позбутись загрози голоду і найти людське рівноправне життя.
19 березня 1932 року
Вчора ще приїхала мамаша. Але сьогодні лише з нею відверто розговорився. Становище дома надзвичайно тяжке. Вже декілька місяців зовсім у хаті відсутній хліб. Живуть картоплею та картопляниками. В дітей стало розвиваться гостре малокровіє і часто жаліються на головокружениє. Хліб появляється в хаті лише тоді, коли мати приїжджає з Київа і привозить "гостинців".
Раніш, бувало, мати починає розповідати за свої справи і наводить факти голодування, недоїдань, я не вірив, не прислухався до цих розмов. Говорив: "Що ви, мамаша, підпали під ворожу агітацію і розказуєте різні куркульські "страхи". Розмову повертав на жарти і запевняв, що нічого страшного не може статись, держава і партія до цього не допустить. Але коли сьогодні вона мені знову про це почала говорити і в її голосі бронило ридання, у виразі обличчя спазми плачу, а на очах близчали сльози, я не міг не відчути того тяжкого, безпораднього стану, у якому живуть наші домашні.
22 квітня 1932 року
Майже цілий вечір розмовляли. Я і мати. Приїхала купувати хліб на "свята". Ніяк не можуть одвикнути од старих своїх традицій. Навіть цьогорічна скрута матеріяльна, майже голод, злиденно обмежене життя - і то не знищили бажання відзначити "свята". От де консервативна, фанатична традиційність. І на неї напевне хворіє переважна більшість селянства, коли не все за незначним виключенням.
Говорили багато, але ні жодної хорошої думки, події я не почув. Та і не розмова це була, а по суті оповідання матері про сьогочасне життя селянське і своє. За весь революційній період ніколи ще мати не мала такий песімістичний, безпорадній настрій, як зараз. За її словами, ніколи ще так не страдали так люди, як зараз. Придушили селян, да так, що аж дальше нікуди. Що буде далі - хто його знає.
21 вересня 1932 року
Був у Борисполі, їздив по невеличкий персональній справі. Пробув всього там всього декілька годин, але й їх було досить, щоб побачити як різко перемінився Бориспіль. Вулиці опустили, скрізь відчувається якийсь застій, що нагадує місцевість після військових подій, або великої епідемії, або стихійного лиха. Вулиці позаростали бур'янами, людей дуже мало видно. Ті, що зустрічаються по дорозі, мають понурий пригнічений вигляд, майже всі обшарпані. Погляди кидають на зустрічних ворожі, підозрілі і непривітні. Стараються ховатися від очей. Подвір'я запущені. Велика кількість дворів зовсім зруйновані й виглядають пожарищами, але без чорних обгорілих стовпів. Частина напівзруйнованих.
21 травня 1933 року
За цей час, поки я не розгортав свого щоденника, трапилось надзвичайно багато видатних виняткових подій. По-перше - в Німеччині стався фашистський переворот. Соціал-демократів прогнали, комуністи розгромлені і загнані в підпілля. У влади став Гітлер, який розгорнув шалений фашистський терор і свою фашистську диктатуру. Форми цієї диктатури надзвичайно близько подібні на форми політичного керівництва нашої країни. Так що й для фашистів дарма не пройшов досвід нашого будівництва й диктатура пролетаріату.
2 
1
Коментарі