"Мемуари пана д'Артаньяна, капітан-лейтенанта першої роти королівських мушкетерів, у яких ідеться про чимало приватних і таємних речей, що сталися за Людовіка Великого" — таку книжку надибав 1843 року в Королівській бібліотеці Парижа письменник Александр Дюма.
— Назва привабила мене, я забрав ці мемуари додому і жадібно на них накинувся, — згадував. Видання до бібліотеки так і не повернув.
Книжка розповідала про пригоди молодого провінціала графа д'Артаньяна — повне ім'я Шарль Ож'є де Батц де Кастельмор. На початку ХVII ст. він поїхав шукати щастя до французької столиці. Там потоваришував із мушкетерами Атосом, Портосом і Арамісом. Був довіреною особою короля Людовіка XIV, працював губернатором міста Лілля й округу. Монарх дуже довіряв д'Артаньянові й після смерті мушкетера похрестив одного з його двох синів. Спогади записав і видав у Кельні бульварний новеліст Гасьєн де Куртіль де Сандра — бо ж капітан був малограмотний.
На основі мемуарів Дюма пише власний роман. За основу бере лише кілька історій із книжки, решту вигадує. Навіть історичні факти виписує недбало, там безліч огріхів. Скажімо, події твору починаються 1625-го. Д'Артаньян чує, як Портос обурюється з приводу смерті графа де Шале. Та насправді того стратять тільки через рік. Або ж Міледі приїжджає до Англії морозного зимового дня, а за кілька днів залишає її — чомусь надворі вже серпень. Вона пише кардиналові листа, щоб вислав їй грошей на дорогу, бо в неї їх геть немає. Та за кілька розділів з'ясовується, що Міледі є власницею мільйонного статку. Головного героя, якому на той час було не більше 14 років — точна дата народження д'Артаньяна невідома, автор зробив 18-річним. Інакше той не зміг би взяти участь в облозі Ла-Рошелі, яка в романі чомусь відбувається на два роки раніше, ніж насправді.
— Я ґвалтую історію, — жартував письменник.
Рукопис Дюма поніс до редакції щоденної газети "Ле Сьєкль", де публікувався і раніше. Назвав роман "Атос, Портос і Араміс".
— Читач подумає, що це твір про античну Грецію, — скривився редактор. — Назвіть простіше — "Три мушкетери".
— З огляду на те, що мушкетерів насправді чотири, така назва абсурдна. А це обіцяє роману ще більший успіх, — погодився автор.
Домовилися, що Дюма отримуватиме за кожен надрукований рядок 3 франки — за такі гроші тоді можна було купити вісім хлібин. Письменник схитрував — вигадав слугу Атоса, якого звали Ґрімо. Той був небагатослівний. Проте в газеті кожна його фраза займала рядок. Коли наступного року Дюма написав продовження пригод д'Артаньяна і його друзів — "Двадцять років потому", принцип оплати змінився — тепер гонорар залежав від кількості слів. Тож Грімо став говіркий.
На той час європейські газети часто публікували великі літературні твори, розбиваючи їх на багато дрібних частин. Називали це романами-фейлетонами. По суті, то були перші "мильні опери". Із березня по червень 1844 року вийшли 92 частини "Трьох мушкетерів". Кожну "серію" обривали на найцікавішому місці. Наприклад, коли Атос націлив пістолета на свою колишню дружину Міледі, читачі не знали, що й думати: буде вбивство чи екс-подружжя помириться?
Успіх твору був неймовірним. Тираж газети — 33 тис. — розкуповували миттю. Читачі сварилися з поштарями, якщо примірники зникали чи були доставлені із запізненням. Перед ворітьми редакції з ночі стояв натовп.
Одразу після публікації роман переробили на п'єсу. Директор одного театру обіцяв письменнику 1000 франків за перші 25 вистав "Трьох мушкетерів", якщо прибуток від них становитиме не менше ніж 60 тис. франків. Коли виявилося, що для потрібної суми бракує трьох франків, Дюма позичив їх у директора і купив решту квитків.
Протягом наступних років "Мушкетерів" видали майже всіма європейськими мовами. Англійських перекладів зробили кілька. З одного, призначеного для скромних читачок, викинули всі еротичні сцени між д'Артаньяном і Констанцією. Німецький поет Генріх Гейне читав роман із подругою Матильдою — Мушкою. Писав автору: "Любий Дюма, як я вдячний Вам за Вашу прекрасну книжку! Ми читаємо її з насолодою. Іноді я не стримуюся і голосно вигукую: "Яке диво цей Дюма! "І Мушка додає зі сльозами на очах: "Він чарівний". І папуга говорить із клітки: "Хай живе Дюма!"
1858-го стався скандал. Драматург Оґюст Маке подав на письменника до суду. Заявив, що то він написав "Трьох мушкетерів" і ще 17 романів, автором яких значився Дюма. Маке справді допомагав йому. Александр не був проти, щоб у публікації значилося ім'я співавтора. Та редактор "Ле Сьєкль" сказав, що за твір, підписаний тільки ім'ям Дюма, платитиме вдесятеро більше, ніж за рукопис подвійного авторства. Маке погодився, бо й без того мав добрі гроші: з часом зміг купити старовинний замок. Після першої вистави за книжкою Дюма під шалені оплески витягнув зніяковілого напарника з-за лаштунків і могутнім голосом сказав:
— Це Оґюст Маке, мій друг і товариш. Ваше захоплення і похвала стосуються однаково і його, і мене.
Той аж заплакав від великодушності патрона. Та згодом Маке зрозумів, що, крім багатства, хоче і слави. Суддям приніс свій опис смерті Міледі. Критики одностайно вирішили, що ця сцена у Дюма колоритніша і достовірніша. А в Маке вона не більш як підготовча. Співавтор програв три суди.
140 років титанічної праці знадобилося б Александрові Дюма, якби він писав усі свої твори самотужки. Письменник не приховував, що використовує так званих "літературних негрів". Казав, у нього їх стільки ж, скільки імператор Наполеон мав генералів. Авторству Дюма належать 400 романів, 35 п'єс, 30 казок, подорожні враження, нариси й оповідання. Українською мовою перекладений тільки роман "Три мушкетери".
Палац кардинала знімали у Будинку вчених
Радянський трисерійний телефільм "Д'Артаньян і три мушкетери" зняли за трохи більш як чотири місяці 1978 року. Ще три місяці тривав монтаж стрічки. Знімали переважно в Україні: Одесі, Свірзькому замку на Львівщині й Хотинському — на Буковині. Паризькі сцени зробили у Львові. Скажімо, вхід до палацу кардинала Рішельє — це костел Святого Антонія на вул. Личаківській. А інтер'єр цього ж палацу — Будинок учених, що за 2 км звідти. Під пісню "Пора-пора-порадуемся" мушкетери за хвилину "долають" кілометр — від Домініканського собору до біологічного факультету Університету ім. Франка.
Попри заборону режисера Георгія Юнгвальда-Хількевича, актори добряче випивали. Іноді під час зйомок — могли налити в карафку замість соку справжнього вина. Одного разу пропили всі добові, сиділи голодні й зрештою вкрали в магазині ящик копченої риби. Їли її тиждень. Потім вибачилися перед продавцем і віддали гроші.
Красенів-мушкетерів переслідували шанувальниці.
— Вони їздили за нами всюди, на траві розстеляли скатерть і викладали домашні наїдки та виставляли пляшки горілки, — згадував Володимир Балон, який грав гвардійця кардинала. — Ми з Мішкою Боярським (виконав роль д'Артаньяна. — "ГПУ") жили в одному номері. Малюсінька кімнатка, де стоять два ліжка та дві тумбочки. Така дислокація нас не могла влаштовувати, бо ми жили під девізом мушкетерів "Один за всіх і всі за одного". Тобто всі дівчата були нашими спільними, а отже, два вузькі ліжка ми перетворювали на одне широке. Вранці приходила прибиральниця, усувала сліди нічної гулянки і розставляла меблі на місця. Наступного дня бачила таку ж картину.
Через судову тяганину режисера з автором сценарію і автором текстів пісень фільм показали на Центральному телебаченні тільки 29 грудня 1979 року.
4 
1
Коментарі