Він, може, найпотужніший у нас після Шевченка. Стефаник вважав писання самогубною справою — як сільська робота або любов. Казав: "Люди під гнітом своєї любови калічіють". І ще: "Кожда дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і нікого в світі я так не боюся, як самого себе, коли творю. Не пишу для публіки, а пишу на те, щоб прийти ближче до смерти".
Тесть його просив: "Василю, не пиши так, бо вмреш". І було, що між 1901 і 1916 роками Стефаник нічого не писав. Цю паузу пояснюють по-різному: неврозом, браком грошей і тим, що галицькі видавці-спонсори вимагали від нього "служіння народові", а він хотів писати лише так, як умів.
Не ігноруючи цих причин, розглянемо ще одну. Цю причину звали Ольга Кобилянська. Саме з 1900 року рвуться їхні прецікаві стосунки, що тривали кілька літ перед тим.
Стефаник пізніше опублікував свій сердечний список: "Євгенія Калитовська — мій найвищий ідеал жінки. Євгенія Бачинська — моя перша любов. Моя жінка Ольга — найбільший мій приятель і мати трьох моїх синів". Перша в списку — заміжня, другу любив на відстані. Список завершено так: "Не ломи ребра, моє серце, я вже скінчив".
Кобилянської в списку нема. А тим часом нікому він не писав таких пристрасних листів, як їй. Їх притягувало — бо були різні: аристократка і мужик. Вона писала про його "залізну руку", а він — що хоче пізнати через неї Музику. Ось як запрошував її на концерт до Коломиї: "Ви б слухали, і я би через Вас слухав".
В їхньому роду було багато самогубців
Чому ж її нема в списку? Кажуть: бо то була літературна дружба. Чи так воно? У серпні 1898-го вони бачилися в селі Белелуї. Ольга дала йому білу лілію. Він ніс ту лілію до Русова, це три кілометри. Далі: "1.Х. 1898. Добра пані! Ваша лілія тепер моя. Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я єї купав у черничці, як малу дитину... Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волося і приведу Вас до неї. Мої руки будуть як галузє дуба, а волосє Ваше буде, як шовк коло дуба. Мій товариш, вітер, буде зі мною гратися, а шовк буде плакати — тихонько, ніжно, — як шовк знає... Лілію Вашу я вбив. Я не люблю сего квіту — він такий біленький, що чоловік мусить єго сплямити. Най ангели тримають його, бо то їх квітка".
Далі він пише, що любить червоні рожі, з яких спливає "червоний любовний смалець". А потім: "Мені голова в"яне, і я скочуюся, мов камінь, у долину. Мені тогди треба дуже білих рук, аби мене гладили по голові, і губів грубих, аби хухали на мене і казали: "Не бійся, я тебе не дам!". Так було давно, як я видирав горобців з гнізда і впав, то моя мама гладила мене та й казала, що буде легше. Справді, було легше, бо я знов брався до гнізда... Мій ліс пожовтів і подібний до лану проса. На найбільшому дереві зависло чорних ворон богато. Я сиджу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не знайдуть".
Він давав їй зрозуміти: ти рятуєш мене від смерті (в їхньому роду було багато самогубців).
Але читаймо далі: "14.Х.1898. Добра пані! Ваш лист я закопав під барвінок... Барвінок буде на тім місці, доки я не посивію, та все я собі буду той лист нагадувати".
Чи все лиш образовану жінку можна любити?
Що там було? Їхні листи стають відвертими. Але в кожного своя, важлива для нього, одвертість. Вже в листопаді він пише їй: "Я не люблю інтелігенцію. Для неї я не маю серця. Писати для неї не буду. Не можна любити те, що вродилося тому п"ятдесят років і є маленьке та до того миршаве. Оправдати я годен, але любити не можу. Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерті не бояться. За них я буду писати і для них. Новелок своїх (для перекладу на німецьку. — "ГПУ") не посилаю, бо не маєте часу. Своє діло робіть".
Тобто одвертість почала розділяти їх. Але чому так різко?
Згадаймо, хто така Кобилянська. Вона — амазонка, любила їздити верхи й казала: "Одруження з кимось іншим, як не з освіченим українцем, для мене гидке!".
А він до того ставився простіше. Згадував, як мама намовляла його вчитися погано в чужій школі — тоді його виженуть і вернуть додому: "Жалкую і тепер, що матері не послухав". І ще: "Чи все лиш образовану жінку можна любити?".
Отже, чи їхні листи — літературна гра? Може, для неї — так. Але він тим не грався. Казав: "Не хваліть мене. Тішитися з похвали я не годен, бо всяку літературу маю за ніщо". Ці його листи — чи не репетиція мовчання, що почнеться скоро?
Уже з кінця 1898 року в них звертання "Добра пані!" змінилося на "Товаришко!". Інколи він іронічний: "Добра товаришко! Так файно, що я Вам цілу ніч снився, весело, що мене любите і пестите, і силу чую, як Вас, такого доброго товариша, маю. Ви — то така жінка, така жінка, що хіба пари Вам нема — легоньку маєте руку і такі-сте правдиві дуже. Я би хотів і Вас попестити, але не вмію так, як Ви". Червень 1899-го: "Добра товаришко! Часом я думаю про смерть, як про якусь гарну жінку..."
Вона 26 лютого 1900 року писала йому: "Пане Стефаник. Мені здається, що межи нами струна урвалася і що біла лілія вже зів"яла. Тогди мені жаль стає і я питаюсь: "Чому?" Ви повинні завжди моїм товаришем остатися. Дуже жаліла-м, що не застались-те мене тогди, як відвідували мене. Я хтіла Вам руку стиснути і сказати: "Пане Стефаник..." і більше нічого... Чуєте, пане Стефаник?".
Запрошувала до себе, обіцяла зіграти на цитрі. А він знав: "Ой, як болить у душі переставати любити! Чоловік пропадає в своїй молодості, як перестає любити".
Я би хотів і Вас попестити, але не вмію так, як Ви
На нього дивно діяла весна. "Вчора видів-єм дівчину, що бігла боса, та й весну увидів..." У нього була казка "Про хлопчика, що його весна вбила". Вбила не тому, що хлопчик поганий, а тому, що весна на це здатна. У березні 1900-го він писав Ользі Гаморак: "Нагадуєся мені одна весна — давня, давня. Я перший раз йшов робити весну. Я сидів з татом на возі... А нині я не роблю весни, лиш дивлюся на весну. І так мені самотно, аж страшно". Цей лист став прологом їхнього майбутнього одруження.
Але вперше він про це писав Кобилянській за рік перед тим: "Люблю йти в поле і дивитися на весну, й нагадувати собі, як я колись малий перший раз ішов із татом орати. І от я ходжу тепер і дивлюся на весну, але весни не роблю". Де тут любов, де література?
Чому він не вніс її до сердечного списку? Бо довелося б сказати, ким вона для нього була. Писати неправду не вмів, а правду — не хотів, бо Кобилянська була ще жива. А тому "серце, не ломи ребра, я скінчив".
1871, 14 травня — народився в селі Русові на Прикарпатті
1883–1892 — вчився в гімназіях у Коломиї й Дрогобичі
1892–1900 — вчився у Краківському університеті
1901 — перестав писати
1904 — одружився з Ольгою Гаморак
1908–1918 — посол до парламенту Австрії від радикальної партії Галичини
1914 — померла дружина
1916 — знову почав писати під враженням Першої світової війни
1936, 7 грудня — помер у Русові
4 
1
Коментарі