Середа, 24 лютого 2010 17:37

"Валю, я знайшла тут діда. Він без рук і без ніг"

Обидва ці знімки дала 81-річна Анастасія Поповиченко (у дівоцтві — Стригун) зі Сміли на Черкащині. Перший: вона сидить у батька Миколи Климовича на руках. Мати Марія стоїть праворуч. Поряд неї — батькова сестра Ярина. Далі сусідка Меланка, її син Василь сидить на обрізку дошки на землі. Усі вони жили у Самгородку, тепер Смілянського району.

— Мої батьки обоє родом з цього села, — розповідає Анастасія Миколаївна. — Одружилися 1927 року. Батькові був 21, мати молодша на два роки. Я народилася через рік після весілля, п"ять років була одна. Батько з тіткою Яриною в голодовку їздили конякою на заробітки в Херсонську область. Копали цукрові буряки й возили на завод. Там і харчувалися. Нам привозили сухарі, борошенця, трішки цукру й солі. Та так ми й вижили. Дома я залишилася з матір"ю.

Пригадує випадок з пиріжками:

— Мені було тоді 5 років. Якось з матір"ю йшли центром села через базар. А там продавали пиріжки — такі білі, й досі пам"ятаю. Я причепилася до матері за спідницю й кричала на весь базар, щоб купила. Ще й на землю покотилася. А вона нахилилася до мене та на вухо шепоче: "Дурна ти, він із жомом". Сказала мені неправду, але я повірила. Схватилася, нишком обтерла сльози й пішла. Бо страшно жому не любила. Зате мати купила стакан ряжанки. Дома поставила на поличку. Каже: "Ти гуляй, доцю, а я посапаю трошки, прийду та будемо обідати". Поки не було матері, я підтягла до тієї полички подушки та пальчиком всю ряжанку вимочила й поїла. Мати прийшла, дивиться, а в стаканчику тільки пальчики помальовані залишилися. Того року восени народився брат Іван, це тридцять третього. А через п"ять років брат Василь.

Попав у плєн, а ті чоловіки з села, хто з ним був, повтікали додому та при німцях на горищах сиділи

Батька Миколу Климовича забрали на фронт у перший день війни. Окрім нього, у районний військкомат Ротмистрівки (тепер село Смілянського району) йшли троє сільських чоловіків. Проводжали їх усім селом.

— Пам"ятаю, батько ніс на руках Василя. А ми з Іваном штанів держалися. На прощання сказав матері: "Маріє, гляди дітей, тобі добре буде". І як пішов... Ті оглядалися, махали шапками, а він і раз не оглянувся. Так і пішов. Попав у плєн, а ті чоловіки з села, хто з ним був, повтікали додому та при німцях на горищах сиділи. А його ніби погнали копати підземні ходи. Полонені робили голодні, поки могли. А тоді їх у машинах перевозили й давили газом. Скидали у ями. Кого потом знайшли, то при них були патрони, а в них — хто вони і звідки. А при батькові такого не було. Через те, скільки Василь не писав, кругом відповідали, що безвісти зниклий.

Мати чекала його усе життя. Померла після 90 років. Василевій доньці Валі після її дев"ятин приснився сон. Вона каже: "Валю, я знайшла тут діда. Він без рук і без ніг. І через те до нас не приїхав. Був у якомусь будинку-інтернаті".

Усе життя із матір"ю Анастасії Поповиченко — Марією і племінниками прожила чоловікова сестра Ярина Стригун. Вона на верхньому фото стоїть посередині.

— Ярина була глухонімою, але не з народження. У 8 років, коли пішла в школу, перехворіла тифом. Від великої температури у вухах полопали барабанні перетинки й випало волосся. Вона з матір"ю була одного віку. Дід тітку Ярину возив до лікарів. То сказали, коли волосся виросте, то буде вона балакать і чуть. Волосся згодом справді відросло. Але вона так і не чула. А балакала дуже тихо, майже шепотіла. Але ми її розуміли.

Ярина прожила з нами весь вік. Хоч із матір"ю частенько лаялися. Ярина нас і била. Було, як ухватить рогача та до матері. А ми її захищаємо — то й нас лушперила. Але потім мирилися. Померла після 70 років. Був рак грудей. Коли повезли у лікарню, її обстежував гінеколог. Лікарка не повірила, що в Ярини ніколи не було чоловіків. Поклала на крісло, то ми чули, як Ярина кричала від болю. Потім плакала і жалілася нам, що лікарка "прокляторжна".

"У голодовку вижили, бо Мелашка вміла шити"

Крайня ліворуч на верхньому фото стоїть сусідка Стригунів Мелашка із сином Василем. Вона була Анастасії за хрещену.

— На другій фотографії то ми з сином хрещеної сфотографовані. Тільки там уже трохи старші, — пояснює 81-річна Анастасія Поповиченко. — Вони теж у голодовку вижили, бо Мелашка вміла шити. Вона і нашу сім"ю обшивала. З неї був непоганий, як тепер кажуть, дизайнер. Це видно по одягу матері, Ярини, Мелашки і на мені з її сином Василем. Я, дочка моєї тітки Маша і Василь дружили втрьох. Тільки він малим її чогось вигонив з двору — геть і ворота за нею зачинить. А зі мною гуляв. А як виріс, то зустрічався з Машею і хотів її брати, та Мелашка йому не розрішила.

Зараз ви читаєте новину «"Валю, я знайшла тут діда. Він без рук і без ніг"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 165
Голосування Справа Медведчука - це:
  • Спроба Зеленського наростити рейтинг. Медведчука не посадять
  • Початок боротьби з олігархами
  • Піар з одночасним ударом по Порошенку
  • Перерозподіл ринку і потоків
  • Вплив американців
  • Мені байдуже
Переглянути