"Зустрічає мене молодий чоловік, вище середнього росту, з русявою борідкою-лопаткою, як була тоді мода. З русявим чубом, що спадає на блакитні, запорошені мрійливістю очі. Струнку постать чепурно облягає чорне вбрання, — згадувала письменниця Галина Журба про свою першу зустріч із редактором журналу "Українська хата" Павлом Богацьким.
Вона приїхала до редакції 22-річною у січні 1912-го. Цензура саме конфіскувала наклад чергового номера за її оповідання "Коняка".
Часопис молодої інтелігенції "Українська хата" виходив у Києві з березня 1909-го до вересня 1914 року. У редакційному вступі першого номера про завдання журналу писали так: принести "помочі і світла в темну українську хату". Наступного року на його обкладинці з"явилися сільська хата й корови. Передусім, задля маскування від цензури. Бо друковані тут твори були далекими від народництва. "Хатяни" пропагували нові мистецькі течії: модернізм та імпресіонізм. Журнал друкував переклади Моріса Метерлінка, Кнута Ґамсуна, Шарля Бодлера, Генріха Манна та ін. Про Максима Горького літературний критик Микита Шаповал (Сріблянський) — ідеологічний рушій і головний фінансист "Хати" — писав, що він "скінчився, взявшись за пролетарську літературу", а "зводити талант до того, щоб він давав ілюстрації до "Капіталу" чи "Комуністичного маніфесту" — зовсім не літературна річ".
Поезія і проза часопису вирізнялися інтересом до психології, сексуальності, екзотики. Усупереч назві, "Українську хату" цікавило місто.
"Хатяни" — здебільшого молодь. Чоловіки поринали в романи. Пантерою їхніх сердець була поетеса Олена Журлива (Пашинська). А генеральним донжуаном і знавцем жінок вважався Гнат Хоткевич. На "хатянських" зібраннях він майстерно читав вірші, чудово співав і грав на гітарі.
Шаповал працював лісничим у Терещенка на Чернігівщині. До Києва приїздив вряди-годи: струснути сонних і ледачих, утихомирити бурхливих, внести свіжий подих у насичену емоціями і еротикою атмосферу міста. Редактор Павло Богацький сватав, женив, хрестив, розлучав, мирив розсварені подружжя.
— Маю мороку, що й не до обіду, — жалівся якось Галині Журбі. — З"їхалися он у мене дві жінки Гната Хоткевича: одна, з якою я його женив, а друга, з якою хрестив йому дитину, та й сваряться від рання. Сиджу і не знаю — їсти мені той обід чи їм віддати?.. А Гнат утік з третьою, та й шукай вітра в полі. Та то ще не все. Найгірший клопіт, що цю дитину, яку я тримав до хреста, п"яний чи дурний дяк записав на мене, як на рідного батька, а не на хрещеного.
Із уведенням воєнного стану в Росії на початку Першої світової "Українську хату" заборонили.
"Узяли за політику панську чи за ті коні, що в дядька пропали?"
Навесні 1914 року в Києві заборонили святкувати Шевченкові дні. Українські інтелігенти, найактивнішими серед яких були "хатяни", організували мовчазну демонстрацію. Їх підтримали вищі навчальні заклади міста: університет Св. Володимира, політехніка, комерційний інститут, вищі жіночі курси та гімназисти. Кількатисячний натовп мовчки пройшов Володимирською, Бібіковським бульваром, Фундуклеївською до Хрещатика, перепинивши рух трамваїв. Маніфестацію розігнала кінна поліція. Кількох "хатян" кинули до Лук"янівської в"язниці.
— Ми з Явдошкою Квіткою через пару днів понесли їм їсти, — згадувала Галина Журба. — Харчі взяли у нас дозорці, а на побачення уставили в два ряди по обох боках заґратованих стінок... Починається галас. Усі разом говорять, кричать. Стараємося більше висловити жестами. Ледь перекинулися двома-трьома словами, вже — "разговор закончен". Відходимо, нічого не довідавшись і не сказавши нічого. Біля нас стоїть зажурена селянка, що прийшла на побачення із сином. "Та я й не допиталася, — каже з досадою, — за що його взяли: чи за політику панську, чи за ті коні, що в дядька пропали?"
2 
1
Коментарі