Я був тоді, здається, семикласником. Добре пам"ятаю: повідомлення про те, що йшлося на цьому з"їзді, дорівнювало землетрусу на одній шостій частині земної кулі. А з іншого боку, нічого особливого ніби й не трапилося. Це парадокс: виступ Микити Хрущова визначив хід ХХ століття і водночас став гігантським історичним гротеском. Справжня десталінізація відбулася тільки через півстоліття, коли 1988 року репресивний апарат було нейтралізовано зусиллями Горбачова.
Хрущов дуже різко висловився про особу Сталіна, страшні факти того періоду. Водночас він не ризикнув сказати, а може, й не здогадувався, що це дефекти всієї радянської системи.
Спочатку вона була страхітливо ефективною — за рахунок катастрофи селянства (передусім українського), руйнування робітничого руху, відсутності свободи для інтелігенції та мілітарної організації суспільства. Проте після Другої світової війни почалася очевидна криза.
І тоді знайшли крайнього — Сталіна. Ознайомили з виступом Хрущова тільки членів партії, у гранично закритому режимі. Люди відчували, що має щось змінитися. Але цього не сталося. По всьому СРСР репресували тих, хто вимагав подальшої демократизації суспільства.
Я хотів у якій-небудь некомуністичній країні вступити в компартію і там боротися за справжній комунізм
Немає нічого страшнішого, ніж пояснити людині, що вона — раб, але не випускати її на свободу. Зрештою, всі ми, наші батьки, діди, родом із цього рабства.
Мій батько дуже не любив ту систему. Він страшенно її боявся і не зробив жодного опозиційного жесту. Але постійно кидав репліки на адресу режиму. Пам"ятаю: 1953 рік, осінь. Батько пошепки каже матері в сусідній кімнаті:"Та що той Сталін? Через 50 років про нього писатимуть у підручниках історії, як тепер пишуть про Ксеркса та інших деспотів!" Він не знав, що ми з братом Олегом все це чуємо і брат 1958 року піде воювати за соціалізм із людським обличчям.
Влітку 1956-го мені здавалося, що все дуже переміниться. Я написав уявну конституцію суверенної української республіки. Твердо пам"ятаю, що я розділив там виконавчу та законодавчу владу, мав бути парламент. Звичайно, частково це була гра. У селі на Чернігівщині, де батько був директором школи, я загорнув ці записи у провощений папір і сховав у шкільному фундаменті.
А того ж року біля нашого села впала повітряна куля з кільканадцятьма кілограмами агітаційної літератури угорською мовою. Очевидно, цю кулю запустили на Угорщину, а занесло її в Україну. Приїхало КДБ і покликало Олега, щоб він як студент педінституту іноземних мов сказав, що це за мова. А по дорозі він узяв із кілограм цих листівок і теж сховав у шкільному фундаменті.
У березні 1958 року брата репресували разом із групою інших студентів педінституту іноземних мов за їхню нібито антирадянську діяльність. Йому тоді не виповнилося й 21 року.
Коли брат уже був у таборі, я довідався, що на допиті він зізнався, що читав ці листівки у себе в гуртожитку, намагаючись перекласти їх зі словником. Пам"ятаю, як батько запитав адвокатшу, пані Ольшвангер: "Ну, вони хоч що-небудь зробили?". Відповідь була геніальною: "Думали!".
Наприкінці 1950-х я, сімнадцятирічний школяр, твердо вирішив утекти. Але наскільки ця несвобода сиділа в мені! Я постановив утекти з Радянського Союзу, у якій-небудь некомуністичній країні вступити в компартію і там боротися за справжній комунізм. Я вирішив доїхати до Батумі, перейти південний кордон на Кавказі. Хвала Богові, мене по дорозі перепинили знайомі батьків, а то невідомо, чим би все це скінчилося.
Окрім того, я тоді переконався, що всі радянські карти брешуть. Що ближче підходиш до кордону, то далі він від тебе віддаляється. Більше того, у мене з"явилося переконання, що треба було переходити кордон не на Кавказі, а в Середній Азії. І потрапити в країну, яка мені здалека видавалася найбільш симпатичною, — Афганістан. Я навіть знайшов місто, де хотів жити, — Кандагар. Мріяв: вирощуватиму троянди, у мене будуть верблюди, і все буде добре.
Усі радянські карти брешуть
Наскільки ми були наївні! Я навіть думав: піду до Комітету державної безпеки, і завдяки цьому мені обов"язково вдасться покинути СРСР. Однак більше я не тікав. Став старшим і пожалів батьків. А брата випустили через кілька років.
Повертаючись із тієї подорожі, я зустрів свого однокласника. Він був симпатичний, мордатий хлопець. Однокласник помітив, що зі мною щось діється, і каже: "Ходімо до мене на телевізор". А тоді телевізор був не в кожному домі. Я пішов. Саме показували оперу Бетховена "Фіделіо" — про політичну амністію. Сюжет такий: в Іспанії глибоко в підземеллі тримають політичних в"язнів. І раптом приїжджає міністр із Севільї, співає про свободу і звільняє всіх в"язнів. І десь 1986 року, коли я вже не мав жодної надії на цю державу, на передсмертному, як виявилося, з"їзді КПРС виступає генсек Горбачов і каже: "Ми живемо в передкризовому суспільстві". Горбачов зовні був дуже схожий на того міністра в опері. Лише потім я дізнався, що той фільм-оперу поставили у Відні восени 1956 року на честь подій у Будапешті. Тобто все зімкнулося.
Така доля, як у мене, була в мільйонів людей. Запитайте своїх батьків і дідів — кожен розповість про свої травми та шоки тієї доби, покаже біографічні "синці".
Однак коли мій брат їздив з Чернігова у відрядження до Москви, то обов"язково йшов на Новодівиче кладовище і клав квіточки на могилу Хрущова. Мати йому кричала: "Олег, так Хрущов же тебе посадив!" А він понуро їй відповідав: "Так він же мене й випустив".
Доповідь Хрущова надрукували через 33 роки
ХХ з"їзд Комуністичної партії Радянського Союзу проходив з 14 по 25 лютого 1956 року в Москві. Він увійшов в історію завдяки доповіді тодішнього першого секретаря ЦК партії Микити Хрущова "Про культ особи Йосипа Сталіна та його наслідки". Цей виступ засудив масові репресії 30–40-х років, переслідування народів і започаткував так звану Відлигу.
Уперше на такому високому рівні було наведено численні факти злочинів Сталіна та його поплічників. Після цього по всьому Радянському Союзі знищили тисячі пам"ятників вождеві, перейменовували вулиці та підприємства, названі його іменем. Однак сам тоталітарний радянський лад залишився поза критикою.
Текст доповіді Хрущова не оприлюднювали аж до 1989 року. Натомість опублікували менш різку постанову ЦК КПРС. Згодом і сам Хрущов пом"якшив тональність своїх висловлювань на адресу Сталіна. Він називав його великим революціонером, чию пам"ять партія не дозволить паплюжити.
2 
1
Коментарі