Він возив хор прифронтовими територіями
— А не боїтесь, як бува отаман Голий пустить вас під укіс? — питають люди керівника хору Кирила Стеценка на Черкащині в жовтні 1920-го.
— Приємного мало, але прийдіть і подивіться на нашу капелу — ми боягузів не брали. Під укіс — так під укіс, і там співать будем, — відповідає композитор.
Хоровий колектив він організував влітку 1920 року при Дніпровському союзі споживчих товариств — Дніпросоюзі. Це об'єднання майже 8 тис. кооперативів діяло з березня 1917-го. Частину зароблених грошей вкладали у бібліотеки, театральні гуртки, кооператину школу. Видавали українські книжки та журнали.
Кирило Стеценко закінчив духовну семінарію й був помічником диригента в хорі Миколи Лисенка. Працював у міністерстві освіти Української Народної Республіки, звідки перейшов у музичний відділ Дніпросоюзу. Взявся за розробку освітніх проєктів та створення хорових колективів.
8 вересня 1920 року Кирило Стеценко з капелою вирушає з Києва за маршрутом Корсунь — Бобринськ — Сміла — Черкаси — Балаклія — Златопіль — Новомиргород — Єлисаветград — Вознесенськ — Одеса — Тульчин — Вапнярка — Вінниця — Козятин. Колектив об'єднує 92 співаків оперного театру, театру музичної драми, хору ім. Миколи Лисенка, студентського хору, аматорів — колишніх вчителів і вихователів. Капела збирається популяризувати нові твори українських композиторів, підтримати співочі гуртки, поширювати музичну літературу, яку видає Дніпросоюз.
Співаки займають два вагони, причеплені до військового ешелону. В Україні триває революція, повсюди точаться бої між арміями УНР, Польщі, більшовиків та білогвардійців. У ворожих тилах діють українські повстанські загони. Часто через вікна поїзда чути стрілянину. Буває, через пошкодження колії чекають по кілька днів, доки відремонтують. У хористів постійно перевіряють документи.
У багатьох селах колектив зустрічають члени "Просвіти", учасники драмгуртків і хорів. Селяни просять у гостей ноти творів Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича і Миколи Лисенка.
З вікон хат гості чують "Реве та стогне", а на вулиці молодь співає "На городі верба рясна". Ці пісні виконує й капела. Артисти стараються робити це бездоганно, щоб вразити майстерністю селян.
"В залі темно, тільки чорна завіса світить мільйоном маленьких дірочок. Курять, здається, всі, не дивлячись на численні об'яви на стінах про паління й насіння. Дихати нема чим. Насіння теж лузають. В антракті всі починають кашляти, не можу стриматись і я. То вгорі з обох боків кватирки поодчиняли і протяг безборонно гуляє по залі", — писав поет Павло Тичина, який поїхав із капелою як літописець.
Артисти згоджуються на більшість запрошень, навіть на малолюдні хутори. Наприкінці концерту виконують "Заповіт" Тараса Шевченка, і всі встають. Навіть червоноармійці, які приходять слухати українські пісні в зайнятих ними населених пунктах.
У містечках зупиняються довше. Не лише через виступи, а щоб помитися, випрати речі й виспатися на ліжках. В Єлисаветграді — нині обласний центр Кропивницький, співак і співачка капели вирішують одружитися. Кирило Стеценко має сан священника і проводить обряд вінчання. Для цього просяться до місцевої церкви. Тамтешній піп каже диригенту показати документи, що підтвердять належність до духовенства. Місце хору займають чоловіки з капели. В церкву сходяться і місцеві. Дивуються, що служба ведеться українською, а не церковнослов'янською.
"В Одесі довго із захопленням згадували, як отець Стеценко, викликавши велике зворушення концертами своєї капели, в одну неділю в Свято-Дмитрівській церкві відправив натхненно в українській мові Службу Божу при співі своєї капели, — писав у "Нарисі історії Української православної церкви" Іван Власовський. — Після відправи цієї заснували в Одесі українську парафію. Такою ж відправою, з участю української капели, при проповіді українською мовою, були засновані отцем Стеценком українські парафії в Єлисаветграді, Черкасах та інших містах".
Доводиться думати й про виживання. В Одесі бачать низькі ціни на сіль. Набирають, щоб потім продавати або міняти на продукти по селах. Коли повертаються до Києва, радянська влада одержавлює Дніпросоюз і закриває музичну секцію. Кирила Стеценка звільняють.
Розводив коней і голубів
1882, 24 травня — в сім'ї маляра Григорія Стеценка в селі Квітки — нині Звенигородський район на Черкащині, народився син Кирило. Був восьмим із 11 дітей. З дитинства навчали малювати, грати на скрипці та співати.
1892 — йде навчатися в Софійську духовну школу в Києві. Диригує хором учнів і пише духовну музику.
1897 — вступає у Київську духовну семінарію. Співає у хорових колективах Михайлівського монастиря та Миколи Лисенка. Багато їздить із виступами по Україні, записує народні пісні.
1903 — стає вчителем співу й музики Київської церковно-учительської школи. Навчається в музичній школі Миколи Лисенка.
1907 — за "надмірне захоплення українськими піснями" засилають у нинішнє місто Шахти Ростовської області в Росії. За кілька місяців диригент Олександр Кошиць допомагає залишити місце заслання. Стеценко селиться у Білій Церкві, працює вчителем співу.
1910 — переїжджає до Тиврова — тепер селище Вінницького району, викладає співи в духовному училищі.
1911 — висвячується на священника й отримує парафію в селі Голово-Русава — нині Олександрівка Тульчинського району на Вінниччині. Розводить коней і голубів, пише музику. Засновує кооперативне товариство.
1917 — організовує й очолює музичний відділ при міністерстві освіти УНР. Укладає "Шкільний співаник" та підручник гри на кобзі.
1920 — селиться у селі Веприк на Київщині. Служить священником, керує драмгуртком і хором. Бере участь у церковному соборі, який стверджує Українську автокефальну православну церкву.
1922, 29 квітня — помирає від тифу у Веприку, де й ховають. На похорон сходиться понад 10 тис. людей.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
1 
1
Коментарі