84-річний письменник Сергій Плачинда у 1970-х досліджував життя і творчість Юрія Яновського, написав книжку спогадів про нього. Іще застав живою його матір Марію Мусіївну.
— Вона мешкала у Києві, на квартирі покійного сина, в одній кімнаті. Решту квартири займав письменник Микола Шумило. Я побачив маленьку бабусю, якій було далеко за 90. Марія Мусіївна розповіла історію їхньої родини. Вона походила із сучасної Кіровоградщини. Після виходу моєї статті про Юрія Яновського в "Літературній Україні" 1972 року на межі Нечаївки і хутора Маєрового — рідних місць письменника — директор місцевого колгоспу замість свинарника збудував музей Яновського. Будівлю зробили подібною на вітрильний корабель.
У 1930-х багато українських письменників були репресовані. Як вдалося пережити ці роки Яновському?
— "Його врятував від розстрілу московський писатель", — сказала мені Марія Мусіївна. Мала на увазі російського драматурга Всеволода Вишневського, автора п'єси "Оптимістична трагедія". 1935 року Яновський написав роман "Вершники", послав примірник рукопису в московський журнал "Знамя", який редагував Вишневський. До видання в Україні його не брали. Редактор журналу "Червоний шлях" Юрій Смолич казав: "Роман хороший, але чи нема в тому чогось дуже нехорошого?". Вишневський натомість був захоплений "Вершниками", у війну він сам воював кулеметником. Організував переклад твору російською і друк у "Роман-газете". "Всадники" Яновського мали нечуваний успіх. Потім Вишневський ініціював постановку його п'єси "Дума про Британку" в кількох московських і ленінградських театрах. В Україні ж її теж не приймали, навіть у Києві "франківці" відмовилися ставити. Вишневський викликав Яновського до Москви — нібито щоб той ходив на вистави. Так Юрій Іванович пересидів страшні 1937-1938 роки.
Юрій Яновський писав персонажів із близьких людей?
— Сестра Олена стала героїнею роману "Жива вода". А було так. 1943 року член Військової ради Микита Хрущов їздив по звільнених центральних областях України зі своїм помічником полковником Павлом Гапочкою та письменниками — Миколою Бажаном, Юрієм Яновським, Олександром Копиленком. Проїхали Гребінку, Яновський стиха каже Бажанові:
— Ось тут праворуч село Кулажинці, там має бути моя мати.
Бажан нагнувся до Хрущова і прошепотів йому на вухо.
— А чого? — підхопив Микита Сергійович. — От і заїдемо, пошукаємо рідну матір.
Заїхали в село — самі руїни. Посеред них стоїть хлопчик.
— А де тут школа? — питає Хрущов.
— Ось вона, — показав на обвуглені стіни.
— А вчительки?
— У полі на буряках.
— А як твоє прізвище?
— Яновський.
— А мати — Олена Іванівна? — питає Юрій Яновський.
— Так. А звідки ви знаєте?
— Та я ж твій дядько.
Олена Іванівна жила з Марією Мусіївною в літній кухні, яка вціліла після боїв. Племінник побіг у поле, покликав матір. Прийшла боса, хоча вже стояв жовтень. Бажан дістав із машини літні парусинові чоботи. Їй вони були якраз. Хрущов наказав принести вино й харчі, щоб відзначити зустріч. А потім Олена Іванівна розповіла про свої поневіряння. Вони лягли в основу роману "Жива вода", який вийшов 1947 року. Він про те, як українські жінки піднімали село після війни — орали корівками, боронували вручну. Твір критика назвала націоналістичним, антирадянським, Яновського знову почали цькувати.
Як же він наступного року після того зумів отримати Сталінську премію?
— Знову допоміг Всеволод Вишневський. Він у журналі "Знамя" надрукував серію "Київських оповідань" Яновського і повість Емануїла Казакевича "Двое в степи". Вийшла критична постанова ЦК про журнал, Вишневського ухвалили звільнити. Але Сталін любив погратися із своїми жертвами, викликав Вишневського у Кремль.
— Ну што, асазнал сваї ашибкі?
— Повесть Казакевича — моя ошибка, — сказав Всеволод Віталійович. — А "Киевские рассказы" — лучшее произведение о том, как советский народ любит Сталина.
— Поскрёбышев, ану принесите, — звелів вождь помічникові.
В одному з оповідань ішлося, як згорьовані люди написали з окупації листа Сталіну з проханням швидше їх звільнити. Послали з листом через лінію фронту школяра. Його наздогнала німецька куля. Сталіну оповідання сподобалося.
— Так что делает сейчас товарищ Яновский?
— Носит в букинистический отдел книги, чтоб не умереть с голоду.
— А если мы дадим ему Сталинскую премию, это будет неплохо? — усміхнувся вождь.
Для Юрія Яновського почалися щасливі дні. Його знову друкували. Готував матеріал до роману про Лесю Українку, задумав написати цикл повістей про діячів Києво-Могилянської академії. Але лікарська помилка обірвала його життя. Марія Мусіївна була в лікарні за день до смерті сина. Він сказав:
— Мамо, мені лікують серце, а воно зовсім не болить.
Це була фатальна помилка професора. Яновського лікували від інфаркту, а насправді у нього стався прорив виразки шлунка.
Сергій Корольов носив у сумці роман "Вершники"
Під час навчання в Київському політехнічному інституті Юрій Яновський дружив із майбутнім конструктором ракет Сергієм Корольовим. Вони училися на різних факультетах.
Юрій — на електротехнічному, а Сергій — на авіаційному. Жили по сусідству на Тургенєвській. Узимку ходили у Святошинський ліс по дрова. Корольов працював двірником, розносив газети. У нього був проект планера, він хотів придбати матеріали, але потрібні були великі гроші. 1924 року до Києва приїхала група з Ялтинської кіностудії для зйомок фільму. Набирали сміливців, які готові стрибати з київських круч у Дніпро. Корольов погодився одразу, хоча Яновський його відмовляв.
— Щоб літати, треба ризикувати, — сказав Сергій.
Стрибав вісім разів, заробив на матеріали для планера.
Випробували його за рік, у вересні 1925-го, на Козиному полі, де нині починається комбінат "Преса України". Сергій сів у кабіну, хлопці тягнули планер канатом. Корольов вперше піднявся в небо на планері власної конструкції. А Юрій у ці дні зробив крок у літературу — вийшла перша його книжка "Мамутові бивні".
Український учений, ракетобудівник Іван Бровко згадував, як 1946 року їздив із Корольовим на німецький завод "Тора". У Сергія Павловича в сумці був роман Яновського "Вершники". Читав його і хвалився, що в студентські роки дружив з автором.
1902, 27 серпня — Юрій Яновський народився на хуторі Майєрове, тепер село Нечаївка Компаніївського району Кіровоградської області, в заможній селянській родині. 1908 року родина переїхала до Єлисаветграда — нині Кіровоград.
1919 — на відмінно закінчив Єлисаветградське реальне училище. У 1922-1923 роках закінчив два курси Київського політехнічного інституту. 1922-го надрукував перший вірш "Море" російською мовою. 1924-го вийшла збірка віршів українською "Прекрасна УТ", 1925-го — книжка новел "Мамутові бивні".
1925-1926 — художній редактор Одеської кінофабрики. Із 1927-го жив у Харкові, куди його запросив поет-футурист Михайль Семенко. Там познайомився з актрисою театру Леся Курбаса "Березіль" Тамарою Жевченко. 1928-го Яновський одержав кімнату в будинку письменників на Холодній горі. Побравшись, вони поселилися там. Дітей не мали.
1931 — написав роман "Чотири шаблі" — заборонили як націоналістичний. 1935-го вийшов спочатку російською, потім в оригіналі роман у новелах "Вершники", за два роки — трагедія "Дума про Британку". У війну Яновський був редактором журналу "Українська література" і військовим кореспондентом, 1945-го — кореспондентом на Нюрнберзькому процесі.
1954, 5 лютого — помер від перитоніту в лікарні, похований на Байковому цвинтарі в Києві. Дружина пережила його на чотири роки.
9 
35413
Коментарі
4