Він народився євреєм — але став відомим українським письменником і перекладачем.
Батько Леоніда Первомайського — Іллі Шльомовича Гуревича — був ремісником-палітурником у теперішньому Краснограді на Харківщині. Змалку, в батьковій майстерні, отримав непогану самоосвіту — адже нові палітурки замовляють саме для добрих книжок, якими зачитуються.
Він, справжній енциклопедист, мав лише незакінчену середню освіту. Учився в початковій школі, потім у гімназії, а з 1920 року — в семирічній трудшколі. У 14 років почав працювати — на Карлівському цукрозаводі, бібліотекарем Зачепилівського райбудинку селянина. 1925-го переїжджає до Лубен, працює в редакції місцевої газети. "Я роззирнувся і зрозумів, — іронізував згодом, — що мої твори написані не одним Первомайським, а щонайменше п"ятьма: безграмотним комсомольцем двадцятих років, ентузіастом тридцятих, похмурим штатським громадянином на війні, який гостро відчуває трагізм часу, зацькованим сліпцем часів полювання на відьом і нарешті теперішнім — претендентом на відносне визнання сучасників, який ледь порозумнішав".
Та в своєму "комсомольському ентузіазмі" він почав сумніватися ще в 1930-х, коли комуністи-сталінці розкрутили маховик репресій. Ці злочини чинилися під гаслами, в які поет-романтик іще вчора щиро вірив. Первомайський тоді спробував накласти на себе руки — лікарі врятували. Але відтоді він зневажав бездумний ентузіазм.
У перші дні після нападу Гітлера поет попросився на війну й пройшов її до кінця фронтовим кореспондентом. Хоча не був військовозобов"язаним, навіть для воєнного часу — за станом здоров"я. До того ж за натурою він не годився для військового ремесла. Якось, іще 1925 року, разом із комсомольцями охороняв касу райфінвідділу, бо в Лубнах не вистачало міліціонерів. Серед ночі хлопці задрімали й прокинулися від пострілу — думали, банда. Стали до вікон, готові до атаки. Аж вранці виявилося, що вистрелила гвинтівка Первомайського. Сонний, він якось зачепив курок. Куля вгрузла в стіну, було соромно.
Спершу служив військовим кореспондентом радіо Південно-Західного фронту. При політвідділі фронту було чимало письменників. Лютої зими 1941–1942 років їх поменшало. Щоб писати про війну, треба їздити, а транспорту їм не давали. Письменники змушені були "голосувати", ловити попутні машини на заметених дорогах. Обморожувалися, поверталися в тил. А Первомайський не ждав, доки підвезуть: іноді їздив на коні, ходив пішки.
Головне ж — не брав у штабі зведень про чужі подвиги, писав лише про те, що бачив сам. Під Сталінградом, у кінці 1942-го, удвох із російським поетом Євгеном Долматовським пройшли пішки зовнішнім краєм усього кільця оточення армії Паулюса. До штабів заходили ненадовго — передати через вузол зв"язку матеріал у редакцію. Згодом роман Первомайського "Дикий мед" стане однією з найкращих радянських книжок про війну.
Леонід Первомайський переклав українською твори Франсуа Війона, Шандора Петефі. Завдяки йому "Репортаж із зашморгом на шиї" Юліуса Фучика побачив світ українською мовою раніше, аніж російською.
Я лише заткнув дірку в кілевій частині рідної літератури
Разом із Олександром Дейчем підготували чотиритомне видання Гейне українською — перше в Союзі зібрання творів після російського. В інших радянських республіках переклали лише окремі твори, та й то з російських перекладів. "Розмірковуючи над нинішнім станом перекладацького мистецтва в Україні, — писав, — я дійшов висновку, щоб добре було б зібрати перекладачів, витягти з кобури авторучку і крикнути: "Вперед, хлопці! За нами українська мова, а відступати далі нікуди!".
Про свою роботу писав: "Ні, я не відкрив Америки, а лише заткнув дірку в кілевій частині рідної літератури, дякуючи чому вона, можливо, не так скоро піде на дно". Якось йому порадили писати російською — бо це дасть набагато більше читачів. Поет відповів: "Звісно, ваша правда — російських читачів у мене було б більше, але я зобов"язаний писати українською. Зобов"язаний в інтересах не так своїх, як самої української поезії, в котру я вношу те, що не може внести жоден із моїх сучасників".
— Я звик вважати себе полтавчанином, — казав про себе Леонід Первомайський.— У дитинстві я на ПолтавщИні жив, — саме так, із наголосом на И, як кажуть самі полтавці.
Мав непростий характер: замкнутий, похмурий, при тому тонкий і вразливий.
Графомани його боялися — бо не терпів недбалих текстів. Навіть Сосюру, коли той читав нову поему, в"їдливо запитав: "Володю, в тебе герой у морській формі? Чи не тому, що в поемі багато води?". У Первомайського була "манія досконалості". Можливо, він змолоду пам"ятав, що недовчився — і не давав приводу, щоб дорікали за це. Свої твори шліфував так, що навіть цілу п"єсу міг читати напам"ять, як вірші.
Хтось йому поскаржився на важкі умови праці. Поет відповів, що головне — працювати, бо умови праці все одно не беруться до уваги ні тут, ні на тім світі.
Сам Первомайський ніколи не мав тих "умов", частіше навпаки. Пройшовши війну, став невдовзі жертвою сталінської кампанії проти "безрідних космополітів", не друкувався, чекав арешту. Та й за ліберальніших брежнєвських часів мав клопіт із "п"ятою графою".
Дружина Докія (Дуня) багато літ була прикута до ліжка. Він завжди дбав про неї, хоча не вважав себе найкращим для неї чоловіком. Ще давно, восени 1941-го, писав із фронту колезі-перекладачеві Тетяні Стах: "Дуню ніколи не залишайте, вона безпомічна, добра людина, яка так мало зазнала щастя. Не я повинен був зустрітися на її шляху. Це я завжди розумів, а тепер все про це думаю".
Первомайські проживали в Києві, на вул. Коцюбинського, 2. Донька, Сусанна Пархомовська, філолог, жила в Москві. Теж була перекладачем. Часто навідувалася до батьків. В Ірпені Первомайські мали дачу й сад. Господар сам посадив фруктові дерева, виноград, засклив веранду, поставив там великий стіл із нефарбованих дощок, друкарську машинку, а стільниця була завалена стосами паперу, словниками й енциклопедіями. Щоранку вставав о шостій, відчиняв двері в сад, пив вранішню каву. 1973-го вийшла книжка його перекладів віршів Франсуа Війона — між двома операціями, коли видалили частину легенів. Курити заборонили, а він просив знайомих привезти хоч кілька цигарок. Помер 9 грудня 1973 року в лікарні.
"Слухай, що я хочу тобі сказати: коли помру, мене викинуть на звалище і двадцять — двадцять п"ять літ не згадуватимуть, а коли цей час мине, викопають з-під завалів скам"янілого лайна, омиють у десяти водах… і я почну нове життя, якому вже не загрожуватиме ніяке забуття". Так писав Первомайський у листі незадовго до смерті. Після війни він написав 6000 листів. 282 з них опубліковані до сторіччя поета: Леонід Первомайський. Вибрані листи. 1970–1973. Київ, "Альтерпрес", 2008. Книгу минулої суботи презентували в столичній книгарні "Є" за участю Сергія Пархомовського, онука поета. Він народився в Києві 1952 року, з десяти літ жив з батьками в Москві, їздив на канікули до діда. Той учив Сергія фотографувати. Згодом став журналістом, вільним фотохудожником. Перекладає вірші діда російською. Книга вибраних листів із передмовою літературознавця Елеонори Соловей також вийшла завдяки старанням Сергія. Він живе в Австрії, займається поліграфією — каже, вдався в прадіда-палітурника. Має двох синів, обоє народилися 2000 року. Їх, правнуків Леоніда Первомайського, звуть Леонідом і Михайлом.
1908, 17 травня — Ілля Шльомович Гуревич (псведонім: Леонід Первомайський) народився в Костянтинограді на Полтавщині (тепер Красноград Харківської області)
1925 — працює в газеті "Червона Лубенщина"
1926 — переїжджає до Харкова, виходить перша збірка оповідань "Комса"
1941–1945 — військовий кореспондент
1963 — надруковано роман "Дикий мед"
1968–1970 — виходить зібрання творів у 7 томах
1973, 9 грудня — помирає в Києві
1974 — померла дружина Первомайського, Євдокія Савеліївна Певзнер (нар. 1908-го)
4 
35413
Коментарі