Королівські династії вимирали від генетичних хвороб

10

Дієґо Веласкес, великий портретист і придворний художник короля Іспанії Філіпа IV, малював черговий портрет. Йому позував 2-річний принц Феліпе Просперо. Він не вередував, як інші діти, а мовчки стояв, обпершись на розкішний стілець. Це порадив сам Веласкес, коли дитина кілька разів зомліла.

Король та королева Іспанії з могутнього роду Габсбурґів бажали якомога швидше вивісити у палаці портрет жаданого спадкоємця престолу, аби всі, надто посли сусідніх країн, пересвідчилися: їхню династію є кому продовжити.

Феліпе Просперо народився 20 листопада 1657-го. Його чекали 11 років — із дня смерті його брата Бальтазара Карлоса. Проте хлопчик багато хворів. Невдовзі по завершенні картини дитина померла.

Згодом королева народила ще одного сина. Іспанія сприйняла це за знак неба — як останню надію, надіслану королівській династії. Про Карлоса — так назвали немовля — піклувався увесь двір. Та з часом і в нього виявили купу хвороб. Він був епілептиком. А через неприродно велику нижню щелепу у хлопчика виникли проблеми з мовою.

У народі його прозвали Карлосом Зачарованим. Пересічні іспанці вірили, що королівське подружжя зурочили. Інакше пояснити незрозумілу пошесть, що косила монарший рід, тоді не могли: науки генетики ще не було. Ніхто й не здогадувався, що фізичні вади, які переслідували династію, виникли через звичай одружуватися всередині одного роду.

Здавалося б, що там простим іспанцям до здоров"я королівської сім"ї. Але на той час від життєздатності правлячої династії залежала доля держави. Європейські країни були по суті великими маєтками своїх монархів. Їх можна було успадковувати, отримувати з приданим, ділити між нащадками, міняти. Аби не віддавати за своїми доньками земель у придане, Габсбурґи сваталися одне до одного. У XVI ст. казали, що у їхніх володіннях ніколи не заходить сонце: вони правили в Австрії, Священній Римській Імперії, Угорщині, Чехії, Хорватії, Іспанії, Голландії, півдні Італії. За два-три покоління всі Габсбурґи стали родичами як за матір"ю, так і за батьком.

Коли стало зрозумілим, що кволий Карлос довго не протягне, у європейських столицях оживилися дипломати. Вони почали вишукувати в архівах документи й вираховувати, хто з їхніх правителів є найближчим родичем вимираючої династії. Та Карлос прожив 39 років. Іспанці постійно чекали на народження спадкоємця. Але хоча обох його дружин підбирали зі здорових та багатодітних родин, король залишився без нащадків. Європейські монархії зачаїлися в очікуванні, коли звільниться престол у Мадриді.

Після смерті Карлоса 1700 року розпочалася так звана Війна за іспанський спадок. Вона тривала 13 років.

У неї були втягнуті найбільші держави Європи — Австрія, Франція, Англія, Нідерланди й багато дрібних. Для іспанських селян, на чиїх полях товклися півмільйона солдатів, це означало — грабунки, голод, злидні. Врешті-решт закінчилося тим, з чого починалося — на іспанський трон має зійти син французького короля Людовика XIV із роду Бурбонів від іспанської принцеси Марії-Терезії — теж Людовик. Це була остання війна такого масштабу за трон європейської держави.

У XIX ст. найбільше потерпали від спадкових хвороб англійські королі. Георг ІІІ (1738–1820) страждав на порфірію — порушення пігментного обміну. Вона проявляється у чутливості шкіри до світла, шлунковими, нервовими та психічними розладами.

Його онука королева Вікторія (1819–1901) виявилася носієм гемофілії — незгортання крові: кожна подряпина для такої людини може стати смертельною. Ця хвороба передається чоловічим нащадкам по жіночій лінії. Вікторія мала п"ятьох доньок і чотирьох синів, які поодружувалися з представниками різних династій. Тож гемофілія стала проблемою багатьох правлячих родин Європи. На неї страждав її син Леопольд, онуки та правнуки, серед яких іспанські принци та російський царевич Олексій — син Миколи ІІ.

Хуана Навіжена рік не давала поховати чоловіка

Іспанська королева Хуана Навіжена втратила глузд після смерті чоловіка Філіпа Австрійського. Вона нібито протягом року не давала його поховати, возячи за собою труну. Її діти пошлюбилися із близькими родичами. Їхні внуки одружилися між собою. Таким чином із восьми прадідів і прабабок Філіпа IV семеро були нащадками королеви Хуани.

У першому шлюбі Філіп мав восьмеро дітей. Принц Бальтазар, який дожив до повноліття, був заручений зі cвоєю кузиною — донькою батькової сестри й імператора Австрії Фердинанда. Але зіграти весілля не вдалося: хворобливий спадкоємець престолу застудився і помер. Залишившись без нащадків чоловічої статі, Філіп вирішує дотримати слова і таки зробити свою племінницю іспанською королевою — й одружується з нею сам. Вони мали шестеро дітей, серед них були  Феліпе Просперо і Карлос.

У XIX–XX ст. правлячі династії Європи задля здорових нащадків перестали бути надто вимогливими у виборі пари. За останні 50 років шлюб із рівнею взяв лише спадкоємець князівського трону Ліхтенштейну: принц Алоїз оженився на баварській принцесі Софії. Решта одружувалися із простолюдинками чи дрібними аристократками, які не є їхніми близькими родичами.

×