Ексклюзиви
Четвер, 11 травня 2006 17:15

Її смерть змінила поета

  Фрагмент панно Михайла Жука ”Чорне і біле” (1914). Павлу Тичині тут 22 роки, Полі — 16 або 17 літ. Панно зберігається в одеського колекціонера Тараса Максим’юка
Фрагмент панно Михайла Жука ”Чорне і біле” (1914). Павлу Тичині тут 22 роки, Полі — 16 або 17 літ. Панно зберігається в одеського колекціонера Тараса Максим’юка

Павло Тичина був одночасно художник, музикант і віршар. Отже, й жінок у його житті мусило бути одночасно багато — якщо всерйоз ставитися до того, що у всякого митця має бути своя муза, а муза — це жінка.


Так воно й було. Павло Тичина — найдивовижніший Дон Жуан у нашій літературі. Всі скажуть: Сосюра — так. Ну, Андрухович — легко повірити. Але Тичина! Це був Дон Жуан, якого не помітили. Бо він був не зовсім зрозумілий у своєму донжуанстві, змішаному з донкіхотством. 31-річний Тичина писав у щоденнику: "У мене єсть донжуанізм. Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти свого Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх із землі підводив". Кого тут названо "моя Весна"? Ось знаменитий вірш 1915 року:

О, панно Інно, панно Інно!

Я — сам. Вікно. Сніги?

Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

Любив? — Давно. Цвіли луги?

О, панно Інно, панно Інно,

Любові усміх квітне раз —

    ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги?

Я Ваші очі пам"ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий — я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів!

І раптом — небо? шепіт гаю?

О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.

Сестра чи Ви? — Любив?

З юним Павлом вчився у Чернігові в семінарії брат Інни й Полі Коновал. Він познайомив Павла з сестрами, й Поля стала тією, кого він назвав "моя Весна". Але Павло був заворожений обома сестрами. А дехто з дослідників вважає, що була тоді й третя муза — Наталя, кузина тих сестер, про що нібито свідчить вірш "Спать мене поклала Тала на дівочій руці?".

Поля скоро кинула Павла. Він написав цикл "Панахидні співи". Ці вірші знайшли недавно в одеському архіві Михайла Жука — художника, поета, музиканта. Він учив Тичину малювати. Жук знав про ту любов. Знав і Полю, бо викладав малювання в жіночій гімназії, де вона вчилася.

У Нюсі я довго ще любив Полю

Саме тоді Жук створив панно "Чорне і біле": юний Тичина — ангел з сопілкою й чорними крильми, Поля — ангел з білими крильми. За ними — порожня земля.

А панна Інна померла молодою, у квітні 1920-го. Тичина писав: "Померла Нюся. Оттепер уже для мене Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю?".

Він помилявся — Поля існуватиме для нього ще довго. Вона вийшла заміж за інженера, знайомого Тичини по Чернігову. Але в 30-х роках Поля знайшла Павла в Харкові: почались арешти, вона просила, щоб Павло виручив з тюрми її брата.

Потім вона шукала його, коли він вже жив у Києві на тодішній вулиці Леніна, а вона поруч, на Чапаєва. Збереглися її записки: "Павлусь! Мені дуже треба тебе побачити, зайди до мене? Я з дитиною у Києві тільки удвох". Він був тоді офіційно не розписаний зі своєю Лідою — і приходив. Дочка Полі запам"ятала його. Вона, школярка, недолюблювала цього дядька — може, за те, що в школі зубрила його страшного вірша "Партія веде". Згодом вона служила в київському музеї поета.

Поля померла раніше за Павла. Про це йому телефоном сказав її чоловік. Тичина тоді був хворий і на похорон не пішов.

Але обох сестер згадував усе життя. Коли йому було вже 74, за два роки до смерті, писав: "Де ті кружечки ділись грамофонні, які мені ставили у Воронькові? Поля й Нюся (Інна), щоб я слухав пісень? О, як я їх слухав! Це було в 1913 році, коли я був у гостях у Коновалів".

Та повернемось до того року, коли не стало панни Інни.

Що робиться з людиною, яка вважає, що любов перестала існувати? Йому хотілося в монастир. У Києві є Ліда, яка давно його любить, і він небайдужий. Але — не стало панни Інни? У серпні 1920-го він жив сам на хуторі Дідівщина у Межигір"ї під Києвом. У щоденнику він пише, що там "знову захотілось самотнього життя, розмови з усім світом, спостерігання за Лялею"?

Дружина Ліда називала його "дівчачур"

Хто така Ляля? Ніхто не знає. Але є щоденник: "Як пролопотить ніжками Ляля, мені чогось так радісно стає. Як гарно на світі! Пастушка співає за горою, жовту квітку джміль пузатий нахиляє? Іноді такої сильної любові хочеться!". Він весь світиться цим — це помітно, якась "жінка призналася до мене над Дніпром. Господи, дай мені ноги бистрі, щоб я тікать умів!".

І він співає пісеньку про Ліду, яка в Києві. А наступного дня: "Побачив Лялю в березі? Оте струнке створіння дорожче мені за всі світи чудові? Не знаю?".

Ще через день: "Ливень застав нас із Лялею на Виноградній горі. Униз побігли тільки тоді, коли на нас і нитки сухої не було. Розвалена гостиниця. Через вікно. Сиділи до півночі. Я цілував Лялю всю, всю! Перед самим собою одзначаю, що я вчора чистіший з чистих був. Цікаво й страшно". Це пише мужчина на тридцятому році життя. Ще через день: "У березі сам, плачу".

Таких історій у його житті немало. Дружина Ліда називала його "дівчачур" Це означає "бабник", але так ще дражнять хлопчаків, які дружать з дівчатами. За що його так любили? Бо він зберіг у собі  ніжність — майже дитячу, що її дорослі мужчини втрачають. Він умів плакати, навіть будучи міністром.

Він умів плакати, навіть будучи міністром

Було, що він хотів зняти віником павутину, побачив там вагітну павучиху й вигукнув: "Як можна, вона ж мати!" Якось він рано встав до роботи, глядь — а на книжках спить метелик. І Тичина не зміг працювати, бо не хотів будити метелика. Він відчував усе, що живе, — по-особливому. Вважав, що кіт, який спить, дивиться на нас із пташиного польоту. А метелик уміє читати.

Усе це було всерйоз. І було ще одне. Ліда — та сама, що в Києві чекала його з усіх мандрів десять літ і з якою вони "розписалися", коли йому було вже під п"ятдесят, — так от, ця Ліда іноді ніжно брала його зубами за вухо. Бо у нього було особливе вухо: всі шуми світу він сприймав як музику. Він диригував хором і грав на кларнеті, він чув політ далекої кулі, у трубах водогону й клаксонах авто чув велику терцію. І любив "гудок паровоза в квінту". Йому марилися струни "в глибині землі й надо мною". На старість він почав глухнути: вухо втомилося чути стільки різної музики.

Але як бути з тими його віршами, за які його не любили діти?

Тут треба повернутися до тих днів, коли не стало панни Інни. Саме ця смерть змінила поета. Десь тоді він записав: "Ночами божеволію. Ще мені буде нужди, горя, сліз і смертей". І йому стало страшно. Його "всіх панів до дної ями" — теж музика. Але — сатанинська. Музика лихослів"я. Він лишився ангелом, якого змусили лихословити.

1891, січень — народився Павло Тичина
1902–1906 — учень Чернігівського духовного училища, співав у Троїцькому архієрейському хорі
1906 — вступ до Чернігівської духовної семінарії
1913 — роман з Полею Коновал
1914 — у Києві живе на квартирі (вул. Кузнечна, 107), де знайомиться з 14-літньою Лідою Папарук, яка згодом стане його дружиною. Постійно жили разом з Лідою з 1934 року. Тичина помер 1967-го, Лідія Петрівна — 1975 року

Зараз ви читаєте новину «Її смерть змінила поета». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі